Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
“НАШЕ ЖИТТЯ”, ЛИПЕНЬ - СЕРПЕНЬ 2019 WWW. UNWLA .ORG 2 1 духівнитства. Місцевого нашого священика він не любив і ніколи у нього не сповідався. Сповідатись їздили до сусіднього Браїлова за шість верстов. У Великодню н іч звичайно ходили до церкви. Повертались додому вранці та цілою родиною урочисто розговлялись. Настрій при цьому був святковий, радісний...» Ах, ось воно що: отже, Браїлів, але це ж ніяка не Волин ь, Полісся, теперішня Жито мир - щина. До Бердичева від названо го населеного пункту кілометрів 125 — 130. А за шість верст від Браїлова і нині лежить місто Жмеринка. Хоча міг би бути й інший населений пункт. Тому з остаточним висновком я не поспішав. І лише на сторінці 97 - й мемуарів дружини президента УНР в екзилі, у ситуації, коли з жандармського управління до п. Марії вийшов офіцер і назвав її нареченою А. Лівицького (був такий епізод), авторка пише, що тут вони розійшлися з Костянтином Лівицьким, з яким во на приїхала до Києва: він повертався на береги Дніпра до Ліпл явого, а вона по - прямувала «у Жмеринку до батька»... Мало - помалу назбирав я зерняток зі спогадів Марії Варфоломіївни, аби зрозуміти, що доля в неї сирітська. У неповних два роки залишилася без мате рі. Історія цього сирітства така. Дуже любилися мати з батько м, і якось поїхали в гості до багатих друзів. Дружина п. Ткаченка понад усе полюбляла танцювати. На тій вечірці вона надміру розгарячилася, а вже треба було їхати додому, бо чекало дома на батькі в маленьке дитятко. Накинула мати на себе у санчата легенько шубку, а не вповилася, якби належало зробити, залишаючи простір для свіжого, швагкого вітру з морозцем. Бо, можливо, й вино ще з середини гріло: поки доїхали додому, вона вже й серйозно про - студилася. Лікар діагностував двостороннє запалення легень. А за д есяток діб прозвучав траурний марш: врятувати молоду й красиву, любу жіночку керівника комерційного банку Жмеринки Варфоломія Семеновича Ткаченка не вдалося. Одначе була у Марійки старша сес тричка Неоніла. У сімнадцять літ вона вийшла заміж за Івана Крижан івського. А той Іван був дуже побожним чоловіком і невдовзі його висвятили на священика. І згодом молоді люди від батька зі Жмеринки виїхали на парафію у село Володіївці. Я коли прочитав це, замало не підстрибнув у кріслі. Подумав, що йдеться про ті Володі ївці, котрі відомі мені, як недалека сторона від мого рідного Джурина на Він - ниччині. Я чимало разів проїздив через те село, прямуючи до Чернівців чи Томашполя. Велосипедом навідувався туди з різними оказіями. До того ж, мешкала там наша близька рідня. Доч итуючи мемуари п. Марії Ткаченко - Лівицької, навіть подумки уявляв собі, як по весні, можливо, з’їжджу туди, щоб поглянути на той старовинний храм, який описала п. Марія, при умові, якщо він зберігся ще й по нині. Як по Володіївцях через родичів рознесу новину про те, що в їхньому селі, на початку минулого століття, мешкали близькі люди президента УНР в екзилі А. Лівицького. Матушка Неоніла з Володіївців, як вка - зується в мемуарах, запрошувала молодшу сестричку Марійку на гімназійних вакаціях відв ідати їхню багату господу. Бо все у них є, і насамперед, своя бібліотека, що найбільше цікавило дівчину. А ще можна поласувати солодких, як мед, черешень, що народили того року багато ягід довкруги поп івської садиби та божого храму. Ось як виглядає той спо гад у мемуарах Марії Варфоломіївни: «У сестри і справді виявилася досить добра бібліотека — твори всіх відомих письменників російських і французьких. Українських книжок, крім легального Кобзаря, не бул о, бо в ті часи ні сестра, ні я ще не були свідомими ук раїнками. Сидячи там на високій черешні, не раз, було, чую, як сестра гукає: — Марусю, іди допоможи коня запрягти у «лінійку». Поїдемо у Копайгород... Пару коней і хлопця їздового Ваня нам не дає (Ваня – це мій шваґер - священик – М.Т.), бо хлопець у полі потр ібний, – пояснює сестра те, чому маємо їхати «лінійкою», а не екіпажем. Біжу на поміч. Їхати «лінійкою» (возом без полудрабка, пристосованим для пере - везення, насамперед, лісоматеріалів – О.Г.) для мен е — весела та приємна пригода, але для матушки — з огляду на опінію прихожан - селян — трохи ризикована. Моя сестра була старша за мене на шість років. Вийшла заміж у сімнадцять років і ніяк не могла звикнути до поважної ролі дружини священика. Одного разу т рапилася справді пригода. Конем правила я. В одному місці задивилась кудись, потягнула віжки в бік, і ми, виїхавши на горбок, перекинулись. Падати було невисоко, не потовклися. Підняли «лінійку», звели коня з горба і поїхали далі. Опам’ятавшис ь, я почала с міятись, а сестра цілу дорогу бурчала, бо сукні наші були в жахливому стані, скупавшись у куряві. На щастя, ніхто нас не бачив, і престиж матушки від того не постраждав. З приємністю і тугою згадую ті давні часи, добу щасливої романтики. На зміну прийшли авто й літаки з
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
