Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
мувала нас. Ми там провели майже півтора року. Влітку не було нас там, тільки взимку. Місце було дуже добре, бо близько до Львова. А тоді якраз почали переходити наші люди не тільки в село, але й у Львів. Почали арештовувати людей. Арештували Одарку Гусяк. Я мала ще з нею зустріч. Усі захвилювались. У понеділок ми вже мали виби ратися, залишати ту хату. Але, подумали, ще зачекаємо. А в п’ятницю Одарка на зустріч не прийшла, значить, вона була арештована. У не ділю ранесенько, мали бути пробні вибори в селі, мала якась комісія прийти в сільраду, хо тіли подивитись, як то буде виглядати. Госпо диня вийшла з хати. Раптом хтось стукає у двері сильно, дуже сильно. Провідник відразу зайшов до криївки, а я пішла відкривати двері. Подиви лась, а там стоять озброєні (того ніколи не бу вало), один з наставленим дулом до дверей. Ясно стало: щось недобре. Але ми з Провідником попередньо домовились, якщо нема чогось на вального, то я піду відкривати двері. Бо все-таки є можливість комусь вискочити. І я собі поду мала так: може, той один чи два ввійдуть до середини, і поки будуть робити обшук, то Про відник може вийти чи сховатись. Мене взяли відразу за руки, і коли я йшла сходами догори, то почала відразу голосно говорити: „Ви чого тут боїтеся, тут нікого нема, чого ви тут шука єте?”. Я спеціяльно говорила голосно, щоб дати знати Провідникові, хто тут є. Мене завели в кімнату, посадовили на табуретку і вимагали сказати, хто тут ще є. Зі мною було двоє, але чую, що по сходах ще йдуть. Ну, очевидно, справа дуже погана. Тримають за руки. Чую: ‘А, Галина, Галина, от тут родимка, ми знаємо її’. Я заперечую, що я не Галина, а тоді я називалася Антоніна Кулик, переселенка, говорю голосно. А все надслуховую, що діється там, у криївці. Мені відразу кажуть сказати, де Роман, що вони знають, що він десь тут є. Вже обіцяють, що буду мати добре життя і так далі. А я кричу, що нічого не знаю. Очевидно, Провідник одразу зрозумів, хто тут є. У нас була домовленість: коли почую один постріл, тоді вже можу робити, що хочу, кожний з нас рятує себе, як може, чи рятує когось іншого. Отже, постріл - це був тільки сигнал, мов ляв, до того часу я охороняю, а відтак вже можу діяти залежно від обставин. Він може втікати, я можу чи то боронитися, чи теж втікати. Коли я почула цей постріл, я шарпнулась (мене тримали за руки) і сказала: ‘Ой, лягаймо, бо зараз будуть стріляти’, і побігла до другої кімнати, а вони - за мною. Я лягла на підлогу і кілька з них також лягло. Лежачи, почала добувати отруту (ціянис- тий калій), поклала поміж зуби і почала жувати. Отрута чомусь не діяла. Раптом я відчула, що непритомнію, немовби якась гума стягувала ме не, все підійшло до горла. Я втратила свідомість. Що потім було зі мною, не знаю, бо пробудилася вже в тюрмі на Лонцького (у Львові). Пам’ятаю, як вони поводились. Один із них був у цивільному і говорив: ‘Зто я все сделал, зто я все сделал’. Хто то був і що він мав на увазі, що він ‘сделал’, я не знаю. Ще повернусь до того, як я йшла по схо дах, а потім лягла на підлогу в кімнаті, чула, як на вулиці раз, другий і третій стріляли; так і зрозуміла: це вже кінець. А потім я ще чула: ‘Есть, он убит’. Значить, Шухевич себе застрі лив, а ще, здається, офіцера, а також солдата. Потім мені розповідали, що мене винесли в авто, повезли в тюрму. Кілька днів я була непри томна. Були хвилини, коли до мене поверталася свідомість. Я зовсім не рухалась, не могла нічого ковтнути, немовби було паралізоване горло. Відразу телефонували, викликали львівських і київських лікарів, щоб мене втримали при життю. Приїхав тоді Ковальчук, здається, він тоді був головний каґебіст на Вкраїні. Він казав зробити все, щоб я жила. Був тоді славний лікар Цвєтков. Вони мене оглядали, кололи. Давали чомусь наркоз, бо я часто втрачала свідомість, а потім через деякий час стала щось відчувати, щось бачити. А раз дали мені повний наркоз. Я вдихала і думала, що вже не пробуджуся. Цікаво, що свідомість повертається швид ше, ніж здатність рухатись, бачити. Так що я усві домлювала, де я є. Щоправда, не завжди. Мені здавалось, що я ще в Білогорщі, де в нас була маленька дівчинка Ака, що зараз будуть стріляти, і перше, що я думала, як оборонити ту дівчинку. Цей наркоз, здається, їм нічого не дав. Я не рухалася. Потім мене перенесли в другий кабі нет, мене намагались годувати через горло - це їм не виходило, потім через ніс, і так не йшло, потім підтримували мене уколами. Постійно коло мене були лікарі...”
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
