Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
мувала нас. Ми там провели майже півтора року. Влітку не було нас там, тільки взимку. Місце було дуже добре, бо близько до Львова. А тоді якраз почали переходити наші люди не тільки в село, але й у Львів. Почали арештовувати людей. Арештували Одарку Гусяк. Я мала ще з нею зустріч. Усі захвилювались. У понеділок ми вже мали виби ратися, залишати ту хату. Але, подумали, ще зачекаємо. А в п’ятницю Одарка на зустріч не прийшла, значить, вона була арештована. У не ділю ранесенько, мали бути пробні вибори в селі, мала якась комісія прийти в сільраду, хо тіли подивитись, як то буде виглядати. Госпо диня вийшла з хати. Раптом хтось стукає у двері сильно, дуже сильно. Провідник відразу зайшов до криївки, а я пішла відкривати двері. Подиви лась, а там стоять озброєні (того ніколи не бу вало), один з наставленим дулом до дверей. Ясно стало: щось недобре. Але ми з Провідником попередньо домовились, якщо нема чогось на вального, то я піду відкривати двері. Бо все-таки є можливість комусь вискочити. І я собі поду мала так: може, той один чи два ввійдуть до середини, і поки будуть робити обшук, то Про відник може вийти чи сховатись. Мене взяли відразу за руки, і коли я йшла сходами догори, то почала відразу голосно говорити: „Ви чого тут боїтеся, тут нікого нема, чого ви тут шука єте?”. Я спеціяльно говорила голосно, щоб дати знати Провідникові, хто тут є. Мене завели в кімнату, посадовили на табуретку і вимагали сказати, хто тут ще є. Зі мною було двоє, але чую, що по сходах ще йдуть. Ну, очевидно, справа дуже погана. Тримають за руки. Чую: ‘А, Галина, Галина, от тут родимка, ми знаємо її’. Я заперечую, що я не Галина, а тоді я називалася Антоніна Кулик, переселенка, говорю голосно. А все надслуховую, що діється там, у криївці. Мені відразу кажуть сказати, де Роман, що вони знають, що він десь тут є. Вже обіцяють, що буду мати добре життя і так далі. А я кричу, що нічого не знаю. Очевидно, Провідник одразу зрозумів, хто тут є. У нас була домовленість: коли почую один постріл, тоді вже можу робити, що хочу, кожний з нас рятує себе, як може, чи рятує когось іншого. Отже, постріл - це був тільки сигнал, мов ляв, до того часу я охороняю, а відтак вже можу діяти залежно від обставин. Він може втікати, я можу чи то боронитися, чи теж втікати. Коли я почула цей постріл, я шарпнулась (мене тримали за руки) і сказала: ‘Ой, лягаймо, бо зараз будуть стріляти’, і побігла до другої кімнати, а вони - за мною. Я лягла на підлогу і кілька з них також лягло. Лежачи, почала добувати отруту (ціянис- тий калій), поклала поміж зуби і почала жувати. Отрута чомусь не діяла. Раптом я відчула, що непритомнію, немовби якась гума стягувала ме не, все підійшло до горла. Я втратила свідомість. Що потім було зі мною, не знаю, бо пробудилася вже в тюрмі на Лонцького (у Львові). Пам’ятаю, як вони поводились. Один із них був у цивільному і говорив: ‘Зто я все сделал, зто я все сделал’. Хто то був і що він мав на увазі, що він ‘сделал’, я не знаю. Ще повернусь до того, як я йшла по схо дах, а потім лягла на підлогу в кімнаті, чула, як на вулиці раз, другий і третій стріляли; так і зрозуміла: це вже кінець. А потім я ще чула: ‘Есть, он убит’. Значить, Шухевич себе застрі лив, а ще, здається, офіцера, а також солдата. Потім мені розповідали, що мене винесли в авто, повезли в тюрму. Кілька днів я була непри томна. Були хвилини, коли до мене поверталася свідомість. Я зовсім не рухалась, не могла нічого ковтнути, немовби було паралізоване горло. Відразу телефонували, викликали львівських і київських лікарів, щоб мене втримали при життю. Приїхав тоді Ковальчук, здається, він тоді був головний каґебіст на Вкраїні. Він казав зробити все, щоб я жила. Був тоді славний лікар Цвєтков. Вони мене оглядали, кололи. Давали чомусь наркоз, бо я часто втрачала свідомість, а потім через деякий час стала щось відчувати, щось бачити. А раз дали мені повний наркоз. Я вдихала і думала, що вже не пробуджуся. Цікаво, що свідомість повертається швид ше, ніж здатність рухатись, бачити. Так що я усві домлювала, де я є. Щоправда, не завжди. Мені здавалось, що я ще в Білогорщі, де в нас була маленька дівчинка Ака, що зараз будуть стріляти, і перше, що я думала, як оборонити ту дівчинку. Цей наркоз, здається, їм нічого не дав. Я не рухалася. Потім мене перенесли в другий кабі нет, мене намагались годувати через горло - це їм не виходило, потім через ніс, і так не йшло, потім підтримували мене уколами. Постійно коло мене були лікарі...”
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
