Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
Наталена КОРОЛЕВА В Е Л И К О Д Н О Ї Н О Ч І Надходив Великдень, а на дворі - гірш за лютий. Злий вітер дзвонить у шиби різким дощем з твердим снігом-крупами. На вулиці - багно в коліно. Бруньки на голих, як восени чорних, деревах почервоніли з холоду, мов перемерзлі пальці. Ніч змінила всі барви в брудну, огидну напів-пітьму, просотану цвіллю-імлою. Радісна ніч, а отже заходить сум в еміг рантську хатину, хоч свою, та ж на чужій стороні. Ну, вже хутчій приїздили б закликані «на розговіни» гості! У кухні було тепло й святочно прибрано. Але ж і від тієї вбогої паради на серці шка ралупою наростала терпкість. На столі, засте ленім вишиваним обрусом, стояли манісенькі пасочки, спечені в горнятках з-під квіток, ви лискували в жовте й блакить побарвлені яєчка, на пухнатій зеленій подушечці з порослого збіжжя, одинокий синій гіяцинт, перевитий жовтою стьожечкою, - все це нагадувало своїм контрастом інші великодні свята, що стали вже безповоротним минулим. Чоловік мовчки оглядав кухню. Полагодив на покутті рушник за образом, порівняв на поличках глечики, розмальовані його рукою на взірець правдивих опішнянських, оглянув мис ник, лави, здув кришку зі стільця. Все це було зроблено частинно - власноручно, частинно - по виготовлених чоловіком малюнках місцевим сільським майстром. Потім удвох з жінкою вони помалювали все, щоб було в хаті “справжнє”, українське. Удвох утворили вони собі в Чехах “шматочок” України. Тут від всього оточення віяло принаймні натяком свого - рідного, можна було гратись у мрію, що вони - “дома”. А особливо - в свято, коли у жінки дзеньчав на намисті дукач та шустіли єдвабні поли корсетки, перешитої з колишньої “буржуазної*” сукні. Чому ж нема гостей?.. Най би вже швидше внесли гамір у хату, прогнали б з неї смуток! Жінка поралась біля плити, обережно обходячи її чорне тіло, щоб не вмазати білих рукавів мережаної, святочної сорочки. Чоловік знечев’я ще раз полагоджував ґнотик у лампадці перед іконою Святої Діви. Мати Божа на образі була також “своя”, зображена в українській сорочці. А рама - прикрашена разком доброго намиста, що звішувалось, мов ягідки достиглої калини. А запрошені з Праги гості все ще не їха ли... Мабуть спізнився потяг... Чоловік пішов до кабінету, як офіціяльно звалась невеличка, мов купе у вагоні, кімнатка, де стояв його писальний стіл та полиці з книж ками. Втомлена, натупана за день жінка сіла на лаву біля стола, сперлась на стіну, прикрашену саморобним, вишиваним “братарем”. Вона ще не могла покинути кухні, бо допікався ще малень кий солодкий “папунничок”. Сиділа - думала, розправляла листочки зеленого барвінку, що ними прикрасила стіл. Зненацька помітила постаті у дворі, що пройшли повз вікно. Ось зарипіли і сінешні двері. Але ж браму на вулиці замкнено... Як же це вона й не зауважила, що клепали у вікно, й коли вийшов чоловік відмикати? Метнулась до дверей - назустріч - і аж заплющила очі: так червоно, мов полум’я зася яло перед очима. Та що ж це, справді? У розчинених дверях, на порозі кухні стояли три постаті козаків у кармазинових, як мак червоних, жупанах. Рукава - з вильотами, шаблі-карабелі биті щирим золотом та сріблом. Червоні оксамітові штани, як море, широкі, і чоботи червоного сапяну з дамаскованими сріб ними острогами. Маскарад?... Так ні ж! Правди ві, живі, днедавні запоріжці... Глянула просто у вічі. Попереду усміха лось обличчя вже літнього отамана, з сивим вусом. По боках - двох молодих, орли-юнаки! У одного - рудаві вуса. У другого - довгий, вперед звисає, оселедець. Отаман зробив крок наперед. Цокнули остроги, а на пасі - щирого єдвабу в ріжно- барвних типових турецьких „огірках”-кипарисах захиталася палиця-не-палиця, а щось - немов великий шлихтований молоток на довгому держалні. І мов здалека бринькнули струни чи арфи, чи якоїсь могутньої кобзи. Чути мельодію й слова: „...Кішка Самійло, гетьман запорожський. Другий - Марко Рудий, суддя військовий. Третій -М усій Грач, військовий сурмач...”
Page load link
Go to Top