Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
Певен, що читачі вже вгадали в авторові цитованого диптиха Євгена Маланюка. Переко наний, оскільки історія невдалого залицяння мистця до Наталії Лівицької загалом відома шанувальникам української поезії. Залишилися чудові листи закоханого письменника до пое теси, що їх було оприлюднено у Нью-Йорку 1992 р. (див. “Матеріали до історії літератури і громадської думки. Листування з американських архівів 1857-1993). Розповідала про це і сама поетеса у відомому інтерв’ю, що його провів Богдан Бойчук (“Сучасність”. - 1985. - Ч.З). До водилося й авторові писати про драму поетового кохання (“Дивослово”. - 1994. -No 5-6). Та печальна для Є. Маланюка подія від лупилася у його поезії. Окрім наведеного вище твору, була ще поезія, що засвідчила крах його сподівань, поезія відчаю. Нагадаю читачеві, що Євген тоді жив і навчався у Подєбрадах, у Чехії, а Наталя - у Празі. 29 лютого поет “спішив” до Наталі з одинадцятим від початку року листом, а в ньому писав: “...Після 5-6-го побачу Ваші очі, почую Вашу долоню в своїй... Так мені треба Вас - і так неможливо тепер приїхати. Господи! Як я стомився... Біль, лише біль один - і в нім всі почуття”. А 3 березня до Праги полетів черговий лист: “Весна! Весна! А в мене четвертий аркуш креслення лежить неготовий - і не можу робити нічого. Вірші сплітаються в голові - тоскую шапено, Наталочко, - я задушив би Вас зараз (сонце - сонечко!)”. До нього й був долучений вірш, що ним ми розпочали розмову. Отже, зустріч відбулася 6 березня. І була фатальною для Є. Маланюка. У листі до автора Наталя так переповіла цю історію: “Мій роман з Петром Холодним був іще в невиразній по чаткові стадії. Отже я захопилася Євгеном, але це було зовсім іншого роду захоплення. Він був для мене тільки уже визнаним поетом. Він знайомив мене з модерною поезією, водив мене на збори літераторів не тільки українських, але й чеських та інших національностей. Я йому читана свої перші вірші, і він одного разу на якихось літературних зборах представив мене присутнім словами: “Наша Ахматова”... Але моє захоплення... Євген прийняв як щось зовсім інше, ніж товариська дружба, а саме, як кохання. І я скоро опинилася у дуже скрутному становищі та не знала, як з нього вийти. Вихована матір’ю пуританкою, я була досить довго дуже наївною в любовних справах, і зо мною часто траплялися непорозуміння. Так і тоді мені довелося якийсь час страждати його стражданнями. Слава Богу, Євген довго не страждав і дуже скоро перейшов на дуже теплий, але тільки приятельський тон” (лист від 24.07.1991). Так згадувала поетеса про події майже сімдесятилітньої давнини, а Євген Маланюк залишив нам миттєву поетичну рефлексію на драматичну розв’язку історії його кохання: А як же Наталочка? Як же Квітень? Невже ж вони - будуть, а я ні? Невже ж буде й потім сонце і вітер, Прозорі простори у далині? Ні! Не хочу! Не можу вмерти! Не розумію, хто видумав смерть. Написати листи, надписати конверти, Подивитись на дату: “6. Четвер”. Хтось там знайде сі вірші - “останні вірші”, Буде потім “портрет” і “посмертний том” Ще й солодкий життєпис (о, се - найгірше!), - Мої ж руки лежатимуть мертвим хрестом. Упорядковуючи збірку “Стилет і стилос” (1925), до якої увійшли обидва цитовані твори, поет умисне змінив час написання останнього, подавши замість 6 березня - 6 лютого 1924 року, щоб бодай так відмежуватися від того злощас ного для нього березневого дня. До речі, і диптих “Як перший пелюсток весни...” був розділений на два окремі вірші, “загубивши” при цьому присвяту - “Наталочці Лівицькій”. Здавалося б, зі зрозумілих причин, у поезії Наталі Лівицької березнева розмова з Є. Мала- нюком не могла не відгукнутися. Втім, це не так. І саме про несподіване продовження поетичного діалогу двох митців наша розповідь. Але для її початку наведу ще одну поезію Євгена Мала нюка зі збірки “Стилет і стилос”, яка ніби й не має прямого відношення до згадуваної історії, проте лише на перший погляд. В салоні синьому - сумна, В модерній сукні ясно-сірій, Сумуєте біля вікна Крихкими мріями про вирій. На гобеленовому тлі Удаєте принадно-хору... А опівночі - на метлі - Через димар - на лису гору? Свого часу я беззастережно пов’язав цю поетичну мініятюру саме з подіями 6 березня 1924 року, хоч і не мав для того жодних до кументальних свідчень. Видавалося очевидним, що відмова пані Наталі відізвалася своєрідно 2 “НАШЕ ЖИТТЯ”, ЖОВТЕНЬ 2004 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top