Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
цем, хоч не любила дітей. Діти були надто близькі життя і 'нераз будили в неї сумніви щодо пра- вильности колишнього рішення. Та .вона робила все, чого вимагав від неї „фатерлянд11. А .недавно приїхала сюди з Берл і ну з еваку- ованим сиротинцем. Тому сього- днішна ситуація Німеччини, коли програна була вже лиш питанням часу, стала банкротствам її жит тя. Ліки розпаковано. Віра зладила скупу листу і дала її підписати фройляйн доктор. Та, хоч їй було байдуже все на світі, таки пере вірила листу перед підписанням, і, глянувши ,на годинник, віді йшла. Доходила дванадцята, час обіду ,в її сиротинці, через .вули цю від шпиталю. Віра слідкувала за 'нею зором крізь вікно і здава лось їй, що нитка, яка в’яже фройляйн доктор із життям, зміц ніла. Пройшло два дні, а в них стіль ки почувань, подій, вражень, що вистачило б і .на два життя. Ще декілька разів .весняна погода змі нялася сніжною хуртовиною або небо зникало під залізними кри лами. Раз за разом діставали істе ричних атак хтось з обслуги чи старших пацієнтів. Порожні ам пулки з «іде незаписаної сироват ки все ще лежали у 'Віри в кишені і ніхто не був ними заінтересова ний. Небагато помогли .вони ма лому Горстові, що весь час знахо дився на пограниччі життя й смер ти, як і його батьківщина. А стан ■матері, що лежала у головному •шпиталі, бу.в неменш важкий. Кожного дня, а то й декілька ра- рів денно, дзвонили звідти, чи жи ве хлопець. Сказано 'було, що вістка про його смерть добила б матір, хоч у неї і так небагато надій на життя. Третього дня рано прийшов пі- сланець із головного шпиталю і .приніс гроші для персоналу — тримісячну платню наперед. Ніхто не радів ними, неодні пальці дри жали, підписуючи відбір. А тоді він згадав, що має ще щось. Ще один двадцятимарковий банкнот, що його передала для .Віри ко трась мед-сестра з допискою, що ці гроші залишила їй мати Гор ста. Вона померла .вночі, а до смерти вірила, що її дитина ви дужає завдяки сироватці. Віра взяла гроші, смішно малу суму в порівнянні до щойно одержаної виплати і .відчула велике задово лення, що дорогоцінна сироватка таки не зовсім змарнована. Дивна тиша була того дня над містом. Ні разу не загули сирени, .не задзвонив телефон, навіть діти чомусь не плакали. Коло полудня з’явилася у шпиталі мертвецьки бліда фройляйн доктор і сказала одне слово: — Сталося! Всі, ніби на команду, опинилися на плоскому даху та мовчіки спо стерігали, як до пустого, мов ви мерлого на чуму містечка, набли жалося кілька мотоциклів. Не впав ні один постріл, партія рішила від дати це місто шпиталів без спро- тиву. Мотористи зближались і по хвилині вже можна було їх роз пізнати у прозорому весняному повітрі. Це були американці, мо лоді хлопці, між ними один чор ний. Здаля показався відділ тан ків. Німкині мовчки похилили го лови, сприймаючи долю і пиль'но скриваючи вогники в очах, свідо мі, що це не вогні ненависти. Блі да, аж прозора фройляйн доктор сказала: —• Обершвестер, ходімо, бо буде пізно... Дехто поглянув на »неї, не зна ючи в чому справа. Лише іВіра знала, про що мова. — Я... я не можу залишити шпиталю, ви йдіть, а я ізараз при йду, — говорила якось непевно Ґертруда, впяливши всі пальці у балюстраду даху. По хвилині Віра гляділа, як са мітна біла постать переходила ву лицю і думкою прощалася з нею навіки. І Ґертруда дивилася, не мов зі страхом, що та ще огля неться, киваючи на неї, і повто ряла потихо. —■ Я ж не можу залишити шпиталю, не можу... А коли фройляйн доктор зам кнула за собою двері сиротинця і, мабуть, життя, Гертруда .відітхну- ла з полегшою та сказала зміне ним голосом: — 'Сестри, .всі 'на свої місця. Наразі ніяких змін у шпитальній рутині. Фрау Доктор, заходьте до мене, у мене є вино, вип’ємо по чарці на відвагу. Але Віра подякувала. Вона й так була півп’яною переживання ми останніх днів і радо залиши лася самітною на даху, вдивляю- чися в обрії, як в одверту книгу майбутнього. Хоч не вміла читати з тієї книги, але з прозорої дале чіні, зі спокійної сильветки трьох копул з хрестами, якась відвага та надія входили в неї. Тут вона згадала фройляйн доктор і глянула через вулицю на той будинок, з якого так ча сто виходила знайома постать у білому. Враз Віра протерла очі, ■вона «не була певна чи це дійс ність чи галюцинація. Знайома, дуже знайома постать у білому скрадалася попід стіну і волікла за собою тяжкий, не під силу со бі, мішок. За хвилину постать зникла за стіною, а Віра стояла збентежена, не знаючи, що дума ти. Колись, у середнєвіччі, мог ла б уява так змалювати душу померлого, що воліче за собою тяжкий мішок гріхів. Та в нашо му скептичному двадцятому сто річчі! .Не рішивши нічого, Віра пішла на відділ з думкою поглянути на Горста. В його Кімнаті, ясно осві тленій весняним сонцем, було врочисто тихо. Він спав. Тільки його ребра не підносилися, як завжди, покривало не воруши лось. Віра підійшла ближче. На його обличчі була вперше весня на усмішка. Він уже не жив. На коридорі при вікні тихо схлипува ла відділова сестра. Та вона не оплакувала Горста, бо навіть не знала, що він помер. Це по шпи талі розійшлася вістка, що дирек тора вже немає між живими. За лишилася лиш порожня шафка для наркотиків, до якої він мав ключа. Той весняний день був вийнят ково довгий. Очікування чогось невідомого втомило всіх до краю, а брак алярмів нервував більше ніж виття сирен. Та нічого не ста лося впродовж дня, а понадвечір до шпиталю зайшла, начеб .крадь кома, фройляйн доктор, жива, тільки постаріла. Вона збентежи лася, зустрівши віч-на-віч Віру, що привітала її словами: — Як гарно бачити вас між живими! — і було трохи глуму в тих словах. —- Я ще не знаю, що буде зі мною, — відповіла невпевнено (Докінчення на ст. 8) 6 НАШЕ ЖИТТЯ — ТРАВЕНЬ, 1962. Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
