Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
ДОКІЯ ГУМЕННА Свиснуло, грюкнуло, небо роздерлося навпіл і на мить стало видніше, ніж удень, дерева угиналися аж донизу, верхівками-пазурями хапали Луку за горло, — а ззаду все ще лунало закляття: — А, бодай тебе в чуді носило! Та бодай же тебе по всьому світі кидало, як кидає оці дерева. Та не знав би ти просвітлої години до скону, та не знали б твої кістки жар-вогню, аж поки не спокутуєш ти свого тяжкого гріха! Цур тобі, пек! І Хо, почувши найстрашніше в світі закляття, ска жено реготався, верещав, гавкав дикими псами, аж навіть завивав зловтішно. А де ж той глечик, що Лука забрав із собою, глечик із зорями? Тут тільки спам’ятався Лука. Отож, як почув він страшне закляття — цур тобі, пек! — глечика випустив із рук, глечик тріс і небо разом із ним. З глечика покотилися сяючі зорі, попадали у високу траву, розкотилися... На Братчика тільки й надія! Братчику не змиль, вивозь із-під грому й тучі. Скачи через корчі й дерева — аби тільки до куреня добратися. Там на стрісі сидить бузько-лелека і жаден Хо не насмілиться доступитися... Е, якби то додому! Вже й світає, а мана усе водить по нетрях та яругах. Вже й Хоре засміявся на небі, аж Хо скрутив хвоста й сховався, вже й озвалися усі небесні діти-птахи, такий спів завели, що й лісу їм мало, вже й смерк приходить — і не знає Лука, не знає Братчик, де вони опинилися і як знайти стежку до толоки лелечиного роду. І слідів своїх не знайдуть, дощ усе змив, і їсти вже — вола з’їв би — і... Де ж це завела їх мана? Стоять вони на галявині, кругом кремезі дуби, головате й рукате вивалене коріння та непроглядні хащі, — а під одним таким корчем... бігме, курінь, бігме, живе тут хтось! — Аго-ов! — гукнув Лука. —О-о-ов! — обізвалося з нетрів. Може луна, а може й справді людський голос. Що за чудасія? І стріха солом’яна над куренем, охороняє, щоб Хо не доступився, — а людського духу не чути. Лука скочив із Братчика, пригнувся і хотів уже зайти до середини. — А чого тобі, хлопче, тут треба? — почув зне нацька за собою й обернувся. Обернувся, аж іззаду стоїть старий-старезний дідусь із зморщеним личком, як печене яблучко, та зате з такою довгою бородою, аж вона йому по землі стелеться, аж заступає сонце. — Я...я... — зніяковів Лука. — Я ж гукав, та ніхто не обзивався. То це твій, діду, курінь? — Атож, — сховалися дідові очі в вузьких щі линках зморщеного яблучка. — А хто ж ти такий? —Хто ти такий...такий сміливий, — все ще посмі- хувався дідусь. — Вже богзна скільки літ не бачив я нікого. Ходи-но, подивлюся на тебе. Узяв за руку й вивів на середину галяви, де Хоро грав. Оглянув Луку з голови до п’ят, ззаду й спереду та й згукнув: — А, бодай тобі всячина! Та ти ніби посестрий лелека? — А звідки ти знаєш? — немало здивувався Лука. Дідусь нічого не відказав, тільки зняв із голови хлопцевої застромлену там бузькову пір’їну, Якось ця затрималася, решта розгубилася, як утікав він від Хо, — а дідусь її й наглядів. — Отак і я колись убирався, як ішов на гай, бо й я з роду лелек. Лука засоромився. Не годиться будь-якого дня в Божому пір’ї пишатися, можна тільки в свята, на гай, на причастя, як ото увесь рід урочисто жере свого Бога. — Та то я... — затнувся він. — Десь тікав від баби Яги? Ге? — допитувався дідусь. — Звідки ж ти знаєш? — ще здивованіше запи тався Лука. — Е, я все знаю! — знову примружив свої щілини дідусь. Лука примовк. Це, мабуть, і є той характерник Бусол, що вже двісті літ живе й не помирає. Кажуть, він із дідьком знається. Йому й не розказуй нічого, то все відає. Не знати тільки, де він живе. Лише деякі щасливі раз на віку його бачили, а вже їм —усе, що хотіли, розказував. — От і добре, що ти все знаєш, — по надумі бовкнув Лука. — Розкажи ж мені, діду Бусле, що тепер мені буде. Закляла мене баба Яга. — О? — споважнів пустельник. — То зле. Це ж і мене вона закляла. — І тебе? Ця сама баба Яга? — Ні, бабуня цієї... — Як? — А от сказала: ”А, бодай ти в чуді жив...” та й ... ’НАШЕ Ж ИТТЯ”, ЖОВТЕНЬ 1995 13 ДІД БУСОЛ
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
