Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
ДОКІЯ ГУМЕННА Свиснуло, грюкнуло, небо роздерлося навпіл і на мить стало видніше, ніж удень, дерева угиналися аж донизу, верхівками-пазурями хапали Луку за горло, — а ззаду все ще лунало закляття: — А, бодай тебе в чуді носило! Та бодай же тебе по всьому світі кидало, як кидає оці дерева. Та не знав би ти просвітлої години до скону, та не знали б твої кістки жар-вогню, аж поки не спокутуєш ти свого тяжкого гріха! Цур тобі, пек! І Хо, почувши найстрашніше в світі закляття, ска жено реготався, верещав, гавкав дикими псами, аж навіть завивав зловтішно. А де ж той глечик, що Лука забрав із собою, глечик із зорями? Тут тільки спам’ятався Лука. Отож, як почув він страшне закляття — цур тобі, пек! — глечика випустив із рук, глечик тріс і небо разом із ним. З глечика покотилися сяючі зорі, попадали у високу траву, розкотилися... На Братчика тільки й надія! Братчику не змиль, вивозь із-під грому й тучі. Скачи через корчі й дерева — аби тільки до куреня добратися. Там на стрісі сидить бузько-лелека і жаден Хо не насмілиться доступитися... Е, якби то додому! Вже й світає, а мана усе водить по нетрях та яругах. Вже й Хоре засміявся на небі, аж Хо скрутив хвоста й сховався, вже й озвалися усі небесні діти-птахи, такий спів завели, що й лісу їм мало, вже й смерк приходить — і не знає Лука, не знає Братчик, де вони опинилися і як знайти стежку до толоки лелечиного роду. І слідів своїх не знайдуть, дощ усе змив, і їсти вже — вола з’їв би — і... Де ж це завела їх мана? Стоять вони на галявині, кругом кремезі дуби, головате й рукате вивалене коріння та непроглядні хащі, — а під одним таким корчем... бігме, курінь, бігме, живе тут хтось! — Аго-ов! — гукнув Лука. —О-о-ов! — обізвалося з нетрів. Може луна, а може й справді людський голос. Що за чудасія? І стріха солом’яна над куренем, охороняє, щоб Хо не доступився, — а людського духу не чути. Лука скочив із Братчика, пригнувся і хотів уже зайти до середини. — А чого тобі, хлопче, тут треба? — почув зне нацька за собою й обернувся. Обернувся, аж іззаду стоїть старий-старезний дідусь із зморщеним личком, як печене яблучко, та зате з такою довгою бородою, аж вона йому по землі стелеться, аж заступає сонце. — Я...я... — зніяковів Лука. — Я ж гукав, та ніхто не обзивався. То це твій, діду, курінь? — Атож, — сховалися дідові очі в вузьких щі линках зморщеного яблучка. — А хто ж ти такий? —Хто ти такий...такий сміливий, — все ще посмі- хувався дідусь. — Вже богзна скільки літ не бачив я нікого. Ходи-но, подивлюся на тебе. Узяв за руку й вивів на середину галяви, де Хоро грав. Оглянув Луку з голови до п’ят, ззаду й спереду та й згукнув: — А, бодай тобі всячина! Та ти ніби посестрий лелека? — А звідки ти знаєш? — немало здивувався Лука. Дідусь нічого не відказав, тільки зняв із голови хлопцевої застромлену там бузькову пір’їну, Якось ця затрималася, решта розгубилася, як утікав він від Хо, — а дідусь її й наглядів. — Отак і я колись убирався, як ішов на гай, бо й я з роду лелек. Лука засоромився. Не годиться будь-якого дня в Божому пір’ї пишатися, можна тільки в свята, на гай, на причастя, як ото увесь рід урочисто жере свого Бога. — Та то я... — затнувся він. — Десь тікав від баби Яги? Ге? — допитувався дідусь. — Звідки ж ти знаєш? — ще здивованіше запи тався Лука. — Е, я все знаю! — знову примружив свої щілини дідусь. Лука примовк. Це, мабуть, і є той характерник Бусол, що вже двісті літ живе й не помирає. Кажуть, він із дідьком знається. Йому й не розказуй нічого, то все відає. Не знати тільки, де він живе. Лише деякі щасливі раз на віку його бачили, а вже їм —усе, що хотіли, розказував. — От і добре, що ти все знаєш, — по надумі бовкнув Лука. — Розкажи ж мені, діду Бусле, що тепер мені буде. Закляла мене баба Яга. — О? — споважнів пустельник. — То зле. Це ж і мене вона закляла. — І тебе? Ця сама баба Яга? — Ні, бабуня цієї... — Як? — А от сказала: ”А, бодай ти в чуді жив...” та й ... ’НАШЕ Ж ИТТЯ”, ЖОВТЕНЬ 1995 13 ДІД БУСОЛ
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
