Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
народу. Вони виспівали душу і влились у життя луною мелодії. Зовсім невипадково цей народ дав найбільшу поетесу світу — Лесю Українку. Так і мало бути, іцо „ка гору круту крем’яную" зій шли у нас три жінки — Леся Укра їнка, Марія Заньковецька і Оль га Кобилянська — і стали біля вершинних явищ нашої культури символами шляхетности. По революції на допомогу жінці прийшов технічний поступ. Стали змішуватись старі устрої. Заки нувши вишивання, Олеся Кулик потай від „старосвітської" матері кинулась тікати на курси тракто ристів. За браком живої ідеї, дів чина ні з того, ні сього підняла і- дею емансипації... проти своєї ма тері! Ех, мабуть не треба було сла вити Олесю Кулик як тракторист ку: з неї могла б вийти ніжна ма ти і добра дружина тракториста. Все ж таки, соціялізм проголосив рівність не для того, щоб дівчата грубіли за чоловічою працею, а хлопці спрямовували та солодко оспівували їх трудовий подвиг... „Жінка в колгоспі-велика си ла". Цей нецеремонний афоризм великого циніка сформулював фактичний стан рівности жінки у ті роки. Рівність обернулась по творною гримасою проти неї, слабкої, виснаженої і обтяженої сім’єю. Війна все списує. Вона закріпи ла жінку на найважчих роботах, зробила її вдовою і одинокою ма тір’ю — Р осл и рок и. Р о сл о т в о є чекання. Печаль см октала р а д о щ і т в о ї. І н ад т в о їм Р озстр іляним коханням С к аж ен о гл узув ал и с о л о в ’ї. (В асиль С и м оненк о) Нині найстрашніше слово про жінку — це слово статистики... Чоловікам все ж таки було не так: вмирати легше. Зараз соціяльна проблема роз риву між містом і селом— на плечах жінки. Виявилось, що во на не тільки в колгоспі велика си ла. Копає рови. Асфальтує доро ги. Вивозить за місто сніг. Но сить цеглу. Будує місто, в якому не житиме. За вказівками, під ке рівництвом та наглядом чоловіків... На очах у прохожих чоловіків, що ніяково одвертаються плечима... Стають і дивляться до всього зви чними, байдужими очима євнухів... Вока приходить до нас у місто у важкій робі як тяжкий докір сум ління і найтяжче прокляття за чи юсь вину... Якщо ми не будемо со ромитись за себе в такій ситуації, то чи взагалі ми зможемо коли- небудь соромитись?! Хтось згадує старі слова — „ли царство", „честь", „шляхетність" — хіба можуть ці слова коли-не будь стосуватись чоловіка, який, насвистуючи, звик проходити повз жінок у важких роботах? Хтось нагадує, що її покликан ня — материнство, народжування і виховання дітей. Але ж для того, щоб мати дітей, треба бути зако ханою, щасливою і чарівною... А для того, щоб виховувати дітей, треба мати що передати їм у спад щину, рідну мову, звичаї, тради ції, що віками розвивались як ви раз національного єства і обличчя народу? На селі вона зараз чи не єдина моральна сила, що материнським інстинктом тримається якогось ла ду в світі, де „чоловіча плоть" так здеморалізована пияцтвом і так заанґажована найсучаснішою іде єю „легкого хліба"... Над її головою проходили і вко пувались зморшками на чолі (та кими зморшками, що коли б вони хоч не передавались дітям, як бать ківський „код" жури і безпорад носте!) війни, революції, брато вбивства, колективізація, голод, людоїдство, пожежі, окупації — і могили, могили, могили — без хрестів! Над її хатою зі свистом і ревом проноситься технічний поступ. Але — Боже мій! Чому він десь несе людям полегкість і достаток, а від неї везе хліб і дітей? Чому він говорить до неї чужою мовою — і зовсім не дивиться їй у вічі! Чому хліб перестав бути святим і наче втратив смак? Чому люди — малі й старі, не цілуються хоч раз на рік — на Великдень? Трактором проторохтів повз її хату технічний поступ. Але вже люди не збираються вечорами по гомоніти, порадитись і поспівати пісень. Заспівати її старої і віч но нової: В ізьм и , мати, п іск у ж м е н ю , Посій його на каменю, 1 коли той пісок зійде, Тоді син твій з війська прийде . . . Вони напиваються ще зранку — раніше, ніж встигнуть заглянути один одному в вічі. Опиваються сини і внуки, п’ють і опускаються десь на заробітках дочки — і ста ють якимись чужими. Виснажена болем утрат і пра цею, засушена одинокістю, нині вона не йде за голосом любови до життя і мудрістю продовження роду... Вона замислилась над сво їм природним покликанням — і за гадує нечувані питання: а чи вар то народжувати для сучасного сві ту дітей... Одна-дві дитини на сі м’ю — це формула вимирання на роду... Ще не отямившись від минуло го, вона вже сьогоднішнім днем — у світі, над яким згущуються хма ри перенаселення, а навколо спа лахують зловісні блискавки і до носиться знайомий гуркіт грому... Що зараз скажеш словами про рівність і право жінки? Вона має всі громадянські права. Але ще більше обов’язків... І все ще снить вона ідеалом лицарського кохання, мужнього захисту, домашнього до статку і затишку. Новому мінли вому світові розхитаних норм во на нав’язує незмінну умову: старе питання про порядність і стару се ренаду про вірність. Я сл ов а р о з г у б и в п о д о р о г а х ч у ж и х , Щ о с к аж у т о б і, р ід н а д о р о г о ? (М . Р ильський) Наші поети не оспівують її вроди, а важко сповідаються перед нею. На кілька років стала нашим сентиментальним гимном „Пісня про рушничок". І не випадково: невиразні слова і жаліслива мело дія цієї пісні служила нам виразом комплексу вини перед десь дале кою, десь забутою матір’ю... Не відомо для чого вона „водила ме не у поля край села"; зате добре відомо, як вона безпорадно зала мувала руки і, скорившись долі, проводжала в Богзна яку „далеку дорогу". І всім нам, незалежно від рангів і чинів, хотілось в інтимно му затишку спогадів виплакати свою підсвідому вину і тугу за ці єю єдиною вірною материнською НАШЕ ЖИТТЯ — БЕРЕЗЕНЬ, 1973 З
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
