Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Люба Коленська Безупинний буревій Спогад Весною, коли родяться нові кон валії, бачу її темні буревійні очі, гладеньку зачіску із проділом по середині та її ледве вловимо глуз ливу усмішку. Тоді мною прохо дить тремтіння і сколихує біль. Але ридати не слід, вона не схо тіла б... У таку хвилину хочеться втікати із теперішньої доброї без турботносте, хочеться прогнати сите дозвілля і побігти туди, де на завжди залишилася вона, туди, де, ще далі проноситься вперта бо ротьба. А тут, біля моєї хати, зелена глибочінь садів, пещений муріг і яскравими жменями квіти. У вікно до мене пильно приглядається ли па. А почерез вулицю — дім, і чу жі люди, і чуже небо... І хоча й тут ясне сплетіння хмарин і в золотому серпанку сонце, моє серце відвер тається. Вулицею люди проходять доволі рідко (часто проїздять). Хода у них свобідна, обличчя звернене вгору, гомінка мова і зчаста сміх. Оті люди не розуміють нас, бо у них немає, ані сердечного тепла, ані глибокого смутку, і їхня ра дість не розкочується поза береги. Та вони вдоволені. Сьогодні мій спогад не нам уже, а всім тим, що народилися тут. У мене дві доні. Вони завжди вечо ром прохають мене: ■— Мамо, роз кажи нам щонебудь про те, як ти ще була на рідних землях. — І дві пари очей, сірих і брунатних, ман друє за мною, не дає спокою... Як важко доторкатися років, ко ли ми були ще такі молоді, а вже стривожені й мовчаливі. Усміх тлів, загибав і не повертався, бо не смів... Довкруги замість молитов неслися проклони. А наша юність ішла поруч нас, а не з нами. Це був рік тисяча дев’ятсот тридцять дев’ятий. Скрізь по світі твердо і швидко відбувалися зміни. Прийшли й до нас. У Львів вмар- шувало військо у дивних одно строях і гострокінчастих шапках, їхніх очей не було видно. Кудись ховались під лобом. Ми тоді ще того не розуміли. Я повернулася у Львів пізніше всіх, бо аж з кінцем листопада. Ву лиці, люди, саме небо змінило своє обличчя. Навіть одяг зразу став сірий і непривабливий. Листя уже пересипалось. При йшов холод. Ніхто не годен був зогріти рук, ані серця. На вулиці, у каварні, притоптав ся тоді найбільш уживаний інстру мент — гармонія. Він і „лозунги" стали нерозривною цілістю. Гримі ла „Катюша" і рвала на шматки усякі сподівання. А я поспішала у школу. Мені здавалось, що і цього року школа прогомонить привітанням, сміхом і радістю нашої зустрічі. Зараз в парку біля церкви св. Юра я зустріла Ліду. Вона ледве торкнулася моєї руки і вітаючись, сказала: — А може й добре, що ти приїхала. Ми пройшли ще кілька кроків, а тоді вона зупинилася і глянула швидко й бистро — перелетом птаха. Війнуло давнім щирим теп лом, відкритим та сердечним, і жмуток довір’я придержав наші руки. Ми сіли на лавці, хотіли вбла гати час, щоб не ворушився... Лі- да оповідала, що нашого давньо го директора о. Лициняка вже не має, сестри вчили якийсь час, пе реодягнені в цивільний одяг, але одна по одній кудись порозходи лися. З давніх професорів ще за лишились: Дарія Вергановська, Антоніна Струтинська, пані Мон- цібович і її чоловік Олександер Монцібович і професор Жук. Але й ці не знати, як довго видер жать... А тоді ми вмовкли. І в сірому ранку обтрусилась наша юнь... Ми вже добігали до школи, ко ли зараз же біля нас зірвалося вісім рівних ударів. Ми затриво жилися. Пізно... Тиша, тільки з вікна йшли, при- ближалися до нас знаменні слова: — Фашизм, це ширма, за якою скривається... — Біля сходів перестрів нас зав пед учитель Жук і казав іти за собою. В кімнаті сидів директор Павленко. — Вони, товаришу директор, спізнилися, і я думаю... — Директор тільки нетерпеливо махнув рукою і завпед вийшов. Під густими бровами сірі очі Пав ленка простягались у неспокійну зелень... А ми все ще держались за руки і на них тепер він дивився. — О, це добре, знайшла нову товаришку, Лідо. Не забудь, що сьогодні починається підготовка до прийняття в комсомол, радо ві таємо. Біля самих дверей зупинив ме не словами: — У тебе гарні коси, як у наших дівчат на Україні, во ни не пострижені. — А тоді доба вив: - - Скажи мені правду, які образи у вашій хаті. Святі є? Я нічого не відповіла, тільки здивовано глянула на нього. Сер це стривожено забилося, а тоді гейби льодом налягло... І він від вернувся, а ми швидко вийшли. Ліда вспіла шепнути: — „Мов чанка це золото..." І так я стала разом з усіми вчи тися історію ВКПб. Швидко, на пам’ять. Фраза за фразою, аж по ночах снилися заплутані сни... Прибували нові професори: у- читель Малюкин, Кудим, Порто- реокул... Зі старих залишилися ще: учителька Дарія Верганов ська, Жук, Олександер Монцібо вич і, вже навіть не цілого півро ку, учителька Антоніна Струтин ська. Вона вчила українську літе ратуру, але мабуть у тих часах доволі важко було викладати цей предмет, щоб не розійтися із сво їми принципами і вона кинула на вчання. З її відходом ми втрати ли незвичайного педагога, доско нало обзнайомленого із своїм предметом і своїми учнями. Пав ленко її дуже поважав і яке б гостроіронічне зауваження не при йшло від неї, не ображувався. Цієї весни наче перестав існу вати давній василіянський сад, йо го привабливість і затишок. Я покинула його, бо вже його не розуміла. Там розвивалися нові, молоді парості і опоясували роз биту й зневажену білу Маріїну статую... Коли я їх доторкнулася, хололи руки... У нас у школі юбов’язувало то НАШЕ ЖИТТЯ — ЧЕРВЕНЬ, 1968 5
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
