Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Відійшла з Френклину... Колись, десять, чи вже більше років тому, —- коли зараз після приїзду до Америки ми жили у Филаделфії, на ,,Френклині“ — приємно було раннім ранком, ще заки збудилися люди, поглянути крізь вікно на тихеньку, наче ви метену від людей, вулицю. Нікого на ній не було, лиш на деревах коло катедри починали цьвірінькати горобці, часом десь від Джірард Евню заскрипів пер ший ранковий трамвай, загула десь раптово сирена поліційного авта і знову вмовкла — а так, ,,на ФренклинІ“ був спокій. Потім, з-за вугла коло будинку Сестер появлялася з-за муру по стать у чорному, з портфелем у руці. Це першим появлявся на ву лиці Френклина Єпископ Констан- тин Богачевський, пізніший Ми трополит. Відкривав ключем двері будинку Консисторії і зникав уну- трі, і тоді — наче відкривався „у- країнський день" на вулиці Френк лина. Хто туди не ходив, цією, спочат ку тихою, а потім щораз більше гамірною вулицею!.. Виходив на ранковий прохід із своїм чорним спанієлем „Пши ком", Володимир Блавацький, про ходила довільною ходою могутня, трохи похилена постать директора „Дністра11 Ярослава Колтунюка, про якого говорили, що він носить у кишені ключі від банку „Дні стер", якими хоче відкрити знову колись браму будинку на Руській вулиці у Львові... Туди крокував у темно-блакит ному габардиновому плащі, з не відступною люлькою в зубах, ка пітан української воєнно-морської фльоти, Святослав Шрамченко, той сам, що бачив власними очима український прапор над кораблями нашої фльоти на Чорному морі — і тримав цей прапор захований у своїй малій кімнатці-музею... Туди ходив сотник Дмитро Гон- та, бравий артилерист, що його труну вкривали в каплиці на розі червоною китайкою, туди ходив Семен Байдович - Волосянський, старшина Дивізії, що помер у Ню Йорку, туди ходив творець Укра їнського Музичного Інституту Ро ман Савицький — туди пройшла немала частина історії української еміграції в Америці — ось цим непоказним „Френклином“, по я- кому крокував колись навіть і сам Слуга Божий Митрополит Андрей Шептицький, як свідчить захована з давніх часів світлина. Багато знатних людей ходило по цьому Френклині, що зникає тепер поволі з поверхні землі. Роз валюють будинки, переходять у далекі далі люди... І тут, у цій самій каплиці на розі прощали ми пару років тому ра зом з Кекилією Гардецькою, нашу спільну знайому Ірину Бонковську — а тепер недавно прийшлося попрощати востаннє і саму Кеки- лію Ґардецьку... І вона находилася і натрудилася на цьому історично му „Френклині". Як часто можна було стрінути її на просторі між будинком СУА і „Базаром"... Ішла спішною хо дою, а її висока постать— постать боярині— домінувала над „Френк- лином“. Нераз мені думалось, що вона краще надавалася б до ча сів Франкового Захара Беркута і Тугара Вовка, до днів, коли в наших горах жили люди великої душі, такі різні від наших піґмей- ських часів. А раз — вона написала до мене листа, у „Нашому Житті", взива ючи мене відозватися знову, коли на якийсь час замовкли фейлетони Рути. А коли лист Цьопи до Рути появився вже в журналі і коли ми стрічалися, вона мовчала, якби це не стосувалося до нас обох. А потім появилася моя відповідь Цьопі в „Нашому Житті". Як дуже шкодую, що не було в цій відпо віді всього того, що хотілось би мені сказати, зокрема тепер, коли нема вже між нами боярині. Чому не було там написано, як дуже ті шитися і гордитися повинна люди на, названа в журналі „Рутою", тому, що на неї звернула увагу і до неї написала ця достойна жін ка, яка ціле своє життя боролася і трудилася — від часу у Володи мирі Волинському, де вона вчила в школі заснованій Українськими Січовими Стріляцями, аж до ґеш- тапівської тюрми і допоміжної праці для Дивізії — ще в „старо му краю". А потім прийшла Америка і не показна вулиця Френклина, вули ця, що нею нераз, може, прохо дила історія і якою ходила гуцуль ська бояриня Кекилія Ґардецька. У високих Карпатах, коло її ро динної Криворівні — на полони нах і верхах, не загуде сьогодні трембіта, щоб віддати низький по клін Тій, що ці гори так дуже лю била. Чужа земля прийняла тлінні останки Тієї, що йшла гордо й гідно через ціле своє життя та якій належався спочинок у рідних горах... А колись, коли знову йтиму темного вечора вулицею Френкли на у Филаделфії — може мені здасться, що на розі, коло катедри я бачу її високу постать з сивою головою... Бо, так мені часом здається, що темними ночами йде по старій ву лиці Френклина дивний похід: ідуть митрополити, єпископи, свя щеники, старшини українських армій і фльоти, йде великий актор, іде фінансіст, ідуть журналісти, письменники, музики — люди, які перейшли через сторінки нашої історії... Йдуть тихим, мовчазним хороводом —так, як ходять у люд- кій уяві тії, що перейшли вже кор дон усіх болів земських, але жи вуть на цій землі у людській па м’яті... І йде між ними, в тому поході Великих, жінка із постаттю і ду шею боярині -— Кекилія Ґардець ка. Рута НАШЕ ЖИТТЯ — ЛЮТИЙ, 1962 7
Page load link
Go to Top