Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
тоді оберталась, це було легко. Не можу пригадати собі, щоб во но лишило в мене якесь особливе враження. її віршів я до того часу не знав, і слава поетки мене спе- діяльно не приманювала. Я дивив ся радше на леї, як на товариша праці. Як жінка вона була приваблива. Високого росту, завжди чепурно одягнена, її не можна 'було не завважити в залі чи кімнаті. Оця її жіночість навіть насторожува ла, хіба може щось вийти з того їв організаційній роботі, думалось. Застерігаюсь, я не проти жінок на тому відтинку! Навпаки, знаю ду же відданих і кмітливих праців ниць, що принесли українському підпіллю неоцінені прислуги. Але це були заприсяжені товариші праці, що стояли в середині дії. Цей мій сумнів розвіявся у дальшій розмові. Завваги Олени Теліги були завжди влучні, стано вище цікаве й небуденне. Вона багато розпитувала, їй бажалось пізнати кожну справу з усіх сто рін. Знаючи про її призначення на культурний відтинок, я одо- брив його в дусі, 'бо така людина .зможе там придатись. Хоча правду сказавши, я не мав для „культурників" великої поша ни. Нераз доводилось мені під по буту у Львові бувати у Літера турно-Мистецькому Клюбі. За- хади/в туди, щоб зустріти зна йомих, а також тому, що там у тому скрутному часі можна було прохарчуватись. Прислухаючись до виступів чи розмов, я дивував ся з того, які ці люди далекі тому всьому, чим ми тоді жили. В Україні обабіч Збруча проходили великі процеси, ішла боротьба за душу нації, пробуджувались те чії, а тут... серед буденних інте ресів розглядались якісь бліді ми стецькі твори. Чи ті люди дійсно відчувають .ритм доби? Оце моє наставлення зазнало наглої зміни. Восени 1941 р. я перебрав від Олени Теліги текст заклику, щоб передати його до видрукування. Вона уложила його з приводу вбивства Сеника і Сці- борського у Житомирі. Прочиту ючи його, я здивувався тій силі слова. Потрясена, як усі ми, тим убивством, вона знайшла палкі слова перестороги, що трапляли до серця кожного. Це був голос людини, що стоїть в осередку по дій, що розуміє їх і навіть може ними кермувати. Тому, коли я пізніше зустрічав ся з Оленою Телігою в Києві, во на вже мене не дивувала. Я вже бачив, а радше відчув ту зміну, що настала в короткому часі. В неї вже не було давніших питань, ані зацікавлення людини, що при глядається. Вона вже стояла уну- трі дії і промінювала тією ж ві рою, що всі ми її мали. Пригадую собі Свят-Вечір 1942 року, проведений в гурті друзів. Промовляв тоді Рогач, що його разом із друзями напередодні рипустили з тюрми. Промовляли й інші, а між ними й Олена Теліга. Всі вони, окрилені успіхами своєї роботи, радісно дивились у май бутнє. Лиш я один у своїй про мові остерігав, вказуючи на по треби пристосування й переміни. Та мене не слухали. Запал до праці їх осліпив. Іще пригадую собі нашу остан ню зустріч. Це було напередодні арешту, дня 8-го лютого 1942 р. Ми мали розмову з огляду на ева- УЛЮБЛЕНА КНИЖКА, ЧИ УЛЮБ ЛЕНИЙ АВТОР? Наша анкета навіяла цікаві думки. На неї відгукнулась відома письмен ниця і подала в листі свій вибір. Ось уривок із її листа: Я вибрала Віру Вовк тому, що ви йнятково вона мені дуже близька, а в деяких справах видається навіть, ніби наші думки йдуть по одній лінії. Перш усього я в неї бачу великий талант — щоб тільки яка неласкава доля нам його не змарнувала! Талант, що не пише з обов’язку, не з самолюбства, що свідомий своїх недоліків, але впер то змагає до удосконалення — наві що? Щоб нас потягнути до висот! І тут я натрапляю на те, що мене саму хви лює: стремління до таких чудових релігійних тем! Я сама у своїх писаннях майже не торкалася цього за вийнятком хіба „Поміж берегами“ (Розумовський, трохи Квітка). Вважала, що до цього треба більш зрілих роздумувань. Роз гортаю це ширше у невиданому ще романі „Острів Ді-Пі“. Віра Вовк під ходить з трохи іншого боку і тому це для мене незвичайно цікаве, а цікаве куацію кадрів, що її розпочато. Я змалював ситуацію, маючи до брий вгляд. Ще в листопаді, після нового розгрому в Житомирі, де у зв’язку з Святом Базару роз стріляно біля 200 люда, та після закриття журналу „Літаври", ми рішили перемістити людей. Моїм завданням було 'спонукати О. Те- лігу до виїзду з Києва. ■Вона вислухала мене уважно. Мої аргументи були переконливі й ситуацію вона бачила ясно. Не було двох думок, що черговий удар спрямується проти єдиного ще бастіону — Спілки Письмен ників і Журналістів. — Це все ви добре кажете. Але коли удар дійсно буде спрямова ний проти Спілки, хіба може го лова покинути її? Забагато лю дей я туди втягнула і висунула. Це заломить їх віру в нашу спра ву, коли залишити їх самими у вирішний момент. Я мусів їй признати рацію. На тому ми попрощались. Другого дня її арештували. І вона впала на стійці, як справжній провідник. Т. Б. Б. ще й тим, як у неї це розвинеться, коли їй самій прибуде більше років. А попри те у Віри Вовк любов до рідного якась зворушлива. Вона немов засоромлює, особливо тих, що знають Батьківщину краще, ніж вона, але дають їй менш любо ви. А все закроп лене гумором, легким, невимушеним, не злосливим, але й не солодким. Хто не полюбить „бідного Кутика", коли враз із авторкою побуває в ньому? „Духи і дервіші“ я прочитала двічі. Думаю, що ця книжка заслужила на це. Прочитала я й „Вітражі**. Але в ній я вже знайшла менш цікавого для себе. Перш усього видається ніби книжка є продовженням „Духів і дер- вішів“ і аж шкода, що перша особа в ній це він, а не вона. Правда, легше писати повість, чер паючи матеріял із спогадів, ніж ви думувати постаті (типи, характери), творити конфлікти, дібрати для них відповідне тло і рямці, але — Київ не збудували в одному дні. Правдиве творче обличчя Віри Вовк — при наймні я сподіюся — ще тільки перед нами. Дарія Ярославська Із листів до Редакції 4 НАШЕ ЖИТТЯ — ЛЮТИЙ, 1962 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
