Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Люблю песика Жучка Це був чудовий осінній день. Сонечко посилало з темноблакит- ного неба своє ласкаве, тепле проміння, ніби прощалося з зем лею. А в садочку скрізь лежало пахуче кольорове листя, що ввесь час тихо спадало зі старих кле нів. І як то весело й гарно було дітям гратися сьогодні! Івась та Оленка уявляли собі, що вони пливуть по морю кораб лем, а потім стрибають у воду, пливають та знову повертаються на корабель. Корабель — це був їхній великий ґанок, іде вони ча сто баївилися, а море — весь са док, де замість ©оди лежало осін нє листя. На ньому вони качали ся, бігали підкидаючи цілі великі жмути, нагортали листя в купи, ховалися в ньому. Гра була чудо ва, а ще стала цікавішою, як при біг Жучок. Це був веселий, при вітний чорненький песик із розум ними блискучими очками. Діти придумали гру. Вони знайшли стару обгризену кістку, кидали далеко їв листя і наказували пе сикові шукати. Йому ця гра по добалась. Він швидко находив кі стку та приносив дітям назад. Все було б добре, але Івась змінив гру так, що кидав кістку на ґанок, (а Жучок ніби нападає на корабель... — казав він) і по силав за нею песика. Гра все жва вішала та діти зняли такий галас, що на ґанок вийшла мама. — Що це за гра у вас, діти, ви так кричите, що маленька Ори ся не може заснути. Грайте тро хи спокійніше, бо скоро й вам час лягати спати. Не встигла мама закінчити своєї мови, як до її ніг впала кістка, яку закинув на ґанок Івась. За нею стрибнув Жучок і мало не зівалив з ніг маму. — Грайтеся обережніше, діти! Кидайте кістку десь далі за ха тою, а то тут легко можна роз бити шиби в вікнах або пошкоди ти скляні двері. —- Ще раз за стерегла дітей мама та й пішла до хати. Та іівасик не дуже багато думав над маминим зауваженням і про довжував свою гру. Це було так смішно та весело, коли Жучок стрибав на ґанок через два-три ступені, оступався, падаїв і знову з дзвінким гавкотінням летів за кісткою, хапав її та кумедно мо таючи головою ніс Івасикові про сто до рук. І тут — то сталася біда: Івась не розрахував своїх сил та так високо закинув Кістку, що вона влучила в скляні двері. Скло не впало вниз, але все потріскало. Оленка підбігла стривожена: — Ось бачиш, Івасю, скло вже пропало! І навіщо було закидати цю кістку на ґанок? — Тихо, прошу тебе, тихо, — прошепотів Івась. — Бачиш, ши ба тільки трісла. Може мама не по мітить відразу, а ми не скажемо нічого. Тоді вона подумає на Жучка. Чуєш, Оленко, не кажи маімі нічого! — просив він сестру. —• Ні, Івасику, то не є добре, щоб за тебе карали песика, — за перечувала Оленка. —■ А я прошу тебе, дуже про шу тебе, мовчи! — просив знову Івась. Оленка зідхнула: вона дуже любила братіка й теж боялася, що мама його покарає. — Ну, добре — погодилась Оленка, — але тепер годі вже гратися, ходімо до хати. Діти прибігли до хати якраз вчасно, бо вечеря вже була на столі. За столом вони сиділи смут ні й невеселі. Навіть мама заува жила. — Що то сталося з вами, що ви такі тихі? Чи не болить що в тебе, Івасику? Ти щось дуже смутно дивишся... —• Ні, мамусю, все добре, я здоровий, тільки... я хочу до ліж ка, --- ВІДПОВІВ ХЛОПЧИК. Після вечері діти пішли спати. Як завжди вони проказали моли тву, мама перехрестила обох, по цілувала та й пішла до дверей. І тут Івась не витримав. Ледве стримуючи сльози він покликав маму до себе: — Мамусю, я хочу щось вам сказати! Як ми гралися в садочку, то я розбив скляні двері... Я про сив Оленку не казати вам. Я... я хотів, щоб ви подумали на Жуч ка... простіть мене, мамусю! — і сльози, як горох, покотилися з очей хлопчика. Мама серіозно подивилася на Івася, а тоді ласкаво до нього ус міхнулась. — Я дуже щаслива, що ти сам сказав про це. Тому ти й був сум ний, що почуівав недобре в своє му вчинкові, бо ми за розбите скло покарали б песика. А тепер тобі краще на душі. Еге ж? — Так, мамусю. — Івась при горнувся до мами. — Я хотів це вам сказати. Я люблю Жучка і не хочу, щоб він був покараний за мене... (Докінчення на обгортці) Івась не розрахував своїх сил та так високо закинув кістку, що вона влучила в скляні двері. 24 НАШЕ ЖИТТЯ — ЛЮТИЙ, 1962 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
