Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Віра Охримович На дворі стояв серпень. Гарячі, соняшні дні літа йшли-минали швидко на вільному світі, а в ка мері (було душно, темно й на душі було понуро. На тридцять чотири особи шість івийшло на волю. (В першу чергу 'вийшла напів боже вільна Ніна). Пригнічення і гли бокий жаль давили серця тих, що остались. Кожна зрозуміла, що думку про волю треба шати від себе, як найбільшого ворога і — безвільно йти назустріч усьому тому, що прийде. В камері зайшли великі зміїни. Втихла колотнеча, зникли непо розуміння на національному тлі. Недоля Зблизила до себе жінок, вони подружили і жаль стискав серце ,на згадку про розлуку. Від кількох днів панував у в’яз ниці дивний рух. По коридорах лунали швидкі кроки, скрегіт о- твираних дверей, притишені роз мови і знов стукіт 'НІГ більшої групи людей. Жінки схвильовано вслухувались у відгомін метушні, споглядаючи лякливо на двері. — Сьогодні шосте серпня, —- зашепотіла Ірина, зав’язуючи но вий вузлик ;на тороках рушника, відзначаючи неділі червоною, а місяці чорною ниткою. — Поба чимо, що нам шістка принесе... — У мене якесь дивне перед чуття, що скоро покинемо наш „курорт", — зідхнула глибоко Рахиля. —• Хай станеться врешті, що має статися, — відозвалась нер вово Стефа. — Як довго можна сидіти в заперті й замучуватись своїми важкими думками? Глухі кроки на коридорі стали голосніші, виразніші і — втихли біля дверей. Жінки вимовно пере глянулись. Забряжчав ключ у две рях і на порозі стануів корпусний із дижурним. — Собєрайтєс с вєщамі, все, бистро, бистро! — кинув поспіш но втерту фразу корпусний та швидко побіг до дальших камер. —• Куди нас забирають? — за плакала гістерично Буня. —• Давай побистрей! — при- наглював дижурний жінок, що розгублено в’язали свої речі в вузлики. По довгому марші темними коридорами введено їх до великої залі, де вже було понад двісті жі нок. Одні, байдужі до всього, си діли мовчки на своїх клунках, другі кружляли по залі, шукаючи знайомих, деякі товпились біля особи, що курила, щоб бодай раз „затягнутись" вирваною з уст ци гаркою. На залі несамовита ме тушня і гамір, мов у роздратова ному вулику. Енкаведисти в синіх шапках, то входили, то виходили, прииосячи течки з актами. Стар шина у ранзі капітана що хвили ни викликував чиєсь прізвище й подаваїв до підпису акт присуду, що — „на підставі рішення Вер ховного Совєта засуджено таку то, а таку то на три або п’ять ро ків ісправітельно-трудових лаге- рів“... Жінки байдуже сприймали при суд. Не знати, що вплинуло на те, чи те, що їх було так багато вку пі, чи те, що кожна з них переду мала, виплакала, переболіла в довгих, безсонних ночах цю важ ку хвилину присуду. Якась нічим не узасаднена віра збудилась у серцях, що це все хвилеве, що щось станеться, що щось звіль нить їх, вирве їх із цих лабет. Тільки, щоб якось видержати, пе- ре три вати ці жахливі методи у- в’язнення. Христина теж не перейнялася своєю ,,п’ятиліткою". Більше хви лювало її те, що не знайшла ні кого зі своїх і що знов сама-одна житиме в цьому чужому середо вищі. Цілу ніч тривало відчитування присудів, ревізія в’язнів і ванта ження на автомашини. Надворі сівітало, як ущерть наладовані ав- та заїхали на залізничу стацію. Вантаження до товарних вагонів відбулось „по плану". Присід на впочіпки, відчислення по 50 штук, біг почерез рейки, повзання попід вагонами і — все це відбувалось „бистро, бистро" — принаглювані криком конвоїрів і гарчанням со бак. У вагоні страшна духота і неса мовитий бруд. Долівка, причі, сті ни, все усіяне насікомими. Жах огорнув жінок, а в душах закипі ла пекуча лють до „культурних 0 свободителів поневолених наїро- дів"... Хтось заплакав, хтось про. клинав, хтось кричав істерично і в безсиллі бив п’ястуками по стіні. Христина мовчки припала до вузенької щілини в стіні вагону: вона ж мусить побачити Київ, ло потіло жадібно серце. Стільки мі сяців була тут, а крім тюрми, не бачила нічого. ...А за вузенькою щілиною в вікні замиготіли стрункі тополі, зарисувались контури будинків, засріблилась широка, сіро-синя лента Дніпра, а де далі виринули копули Печерської Лаври і знов тополі, стрункі тополі... Довго стримуваний жаль зірвав ся з грудей і великі, пекучі сльо зи покотились по змарнілому ли ці. Не таку зустріч із Золотовер хим вилеліяла вона у своєму сер ці... Не таку... Гірко закпила до ля з її мрій... А довгий, довжелезний поїзд, наладований в’язнями вщерть, важко сопучи котився щораз швидше, швидше по розжарених сонцем рейках... Після двох днів їзди з коротки ми зупинками в чистому полі, за держався поїзд на бічних рейках якоїсь більшої стації. Крізь щі лину у стіні Христина розглядала незнайому місцевість. Довкола дивна пустка і непривітна тиши- на. Не видно людей, не видно бу динків, тільки ген-далеко на обірії зарисувались якісь високі мури. Біля поїзду ліниво проходжува лись конвоїри і грубо жартували з в’язнів, що гупали у двері і роз- пучливо прохали води. (В Києві видано на дорогу по два оселедці 1 під час їзди не дали ні краплини води, то ж спрага всіх нелюдськи мучила). По кількох годинах безплідного чекання, що ще більше вимучило в’язнів, почалось вивантажування. Відкрились двері вагонів, але це не принесло полегші, бо на дворі панувала спека. Жінки м-ов 6 НАШЕ ЖИТТЯ — ЛИПЕНЬ, 1961. Етап Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
