Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Ставши матір’ю, відчула себе зрілішою, пев нішою, а зацікавленість її почала сягати далі за Вишгород, бо ж тепер вона думала не лиш про себе, а й про сина, якому колись доведеться також володіти якоюсь волостю і, врешті, цілою державою. Маючи скрізь відданих слуг і приятелів, Ольга знала про багато кривд і безправ’я, що чинилися поза плечима князя Ігоря, а часто і з його відома. Княгиня не могла зрозуміти, як можна на все це дивитися крізь пальці, й нераз втручалася в князеві справи. Інколи воно сходило, але частіше князь висловлював різко своє невдоволення навіть там, де втручання дру жини велику користь приносило. — Княгине, — крикнув одного разу перед ці лим двором, — я, Вишгород тобі у володіння давши, не питаюся, як ти ним рядиш! А ти також до моїх справ не втручайся! Твоє діло біля колиски й біля кросен! Кожного разу, чи то в ласкавих, чи то в терпких словах пригадував їй, що вона — жінка, себто, ство ріння, призначене до справ, які не виходили за стіни княжого двору. З ним не можна було говорити про речі, які тяжили їй на серці. Скільки разів починала — стільки разів стрічала роздратування, гнів, глузу вання. — Перестань, жінко! — казав звичайно. — Я до тебе приїжджаю, щоб про труди й клопоти за бути, солодощами любови й спокою їх замінивши. Небагато у мене часу на відпочинок лишається, і твоє діло — цю малість по вінця ласками налити, а не труїти її гіркотою, від якої я в тебе захисту шукаю! .. Був роздратований і гнівний. Вік та безконечні задирки греків з усякими підступами робили його все прикрішим. Ольга боялася його й жаліла одно часно. Прибував до Вишгороду рідко, і то „пересід лати коня“, — як казав жартівливо. Пробував кілька днів і знову вирушав у дорогу: восени — по збір данини, весною й літом — у чорноморські степи, або в якісь землі держави, де ворохобилися проти влади Києва підбиті племена. Не мав часу ні сином наті шитися, ні Ольгою намилуватися. Здавалося нераз, що ці відвідини лишень роздражнюють його, як вид кухля пива змученого спрагою воїна. Вже самим виглядом своїм відігрівав у серці княгині нехіть до себе, як сонце відігріває приспану холодом гадину. Владний і твердий, гнобив дружину своїм самолюбством, байдужістю до її думок і почу вань, ненаситним домаганням пестощів і виявів ко хання, якого ніколи не було. Ольга пристрасно нена виділа його, й одночасно почувала себе в його при сутності маленькою, безсилою і жалюгідною. Князь вбивав у ній віру в саму себе, розчавлював її глузу ванням з усіх її поважних заходів, ганьбленням за потяг до всього великого, що, на його думку, ніяк не личило жінці. Як великого свята, княгиня чекала його від’їзду, й відчувала радісну полегкість на душі, коли за чоло віком зачинялася брама. Тоді знову випростовува- лася й віднаходила саму себе й віру в доцільність свого життя. Тією весною, коли Ігор вибирався війною на Візантію, княгині снилися дивні сни: ніби човнами з низу Дніпра все пливуть якісь жебраки. Обірвані, голодні, худющі й струпами вкриті. А тим часом на справді повз Вишгород до Києва Дніпром день і ніч пливли охотники-вої. На півночі попереднього року випав неврожай, а з південних земель князь наказав усе збіжжя в житницях поховати, щоб військо у по ході харчами було забезпечене. Нічого не продано у північні землі. Тому сунула тепер звідти голодна братія, надіючись на прохарчунок і на здобич у ба гатих землях. Ольга не хотіла вже нічого князеві говорити, хоч її обов’язок вимагав чоловіка остерегти і свою думку йому сказати. Може б таки й не сказала, коли б князь перший розмови не почав: — Що ж ти, княгине, така смутна? — Бо не годиться, господине, жоні перед похо дом мужа веселою бути. Сподобалася Ігореві відповідь дружини, і він обняв її, потішаючи: —- Не журися! Вернуся здоровий і половину Царгороду тобі привезу в подарунок. — І, вже! — смутно усміхнулася Ольга. — Найкращим подарунком буде, коли Святослав твої коліна обняти зможе. Князь нахмурився: НАШЕ ЖИТТЯ — ЛИПЕНЬ, 1961. 31
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
