Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Христина Львівська Мокрі тарілки моргають на ме не, раді собі та світові, я ж беруся за щось цікавіше: за чашечки. „Цікавіше" — це не поетичне пе ребільшення. Може тому, що в мене особливо різнородна збірка чашкових індивідів. Ось хоч би ця, з рельєфною китичкою винограду за вушком. Ніжна й працьовито викінчена, як і вся баварська порцеляна. Бо схо тілося долі закинути нас на кінець війни у містечко, що славилося її виробом. Там жили ми у колиш ньому шинку, кількома родинами разом і разом ходили купувати до колишніх харчових та блаватних крамниць — порцеляну із перед воєнних ще запасів. Тільки була вона немальована. Не вспіли. З а лишала почуття невикінчености, недостачі. Як і ціле життя тоді. А коли готовилися до виїзду далі в світ, згадали, що досі якось не вспіли посваритися. Не було часу за репатріяційними страхами та іншими турботами. Потішилися, що коли станемо ділити спільну порцеляну, то ого!.. І нічого з того не вийшло. По ділили в мирі і той мир не кош ту вав ніже однієї малесенької сіль нички! Не то, що чашок. На сьогодні з того всього оста- ла одна лиш чашечка. І служить вірно — скромна та бліда. Хіба можна мити ї ї без окремих почу вань? Та є і ще старші. Ця маленька, півпрозора, коли глядіти на неї під світло. Золочений беріг і паву тинно-тонкі фіялкові арабески. Це весільний дарунок мами від ї ї тіт ки. Тітка мала у Львові дві се- стрінки. Коли приїздила на свята чи ферії, обидві виходили по неї на стацію і там же починався спір, до кого тітці спершу їхати. Д о двох же рівночасно — немож ливо. В кого тітка була, було якось особливо тепло, а на шафі (об о в’язково на шафі!) сушилися шо- колядові ковбаски із покраяними мігдалами, що мали представляти кусочки сала. Але й висота шафи не дозволяла ковбаскам досохнути колинебудь до приписаного часу; надто добрі були! А сьогодні тітка посилає через океан цукорки з написами на па пірцях: „Кондиторской завод, чи сло таке-то-й-таке, Львов“. Тітка завжди однакова, але цукерки ма ють смак полину. А чашка заслу говує на купіль не лиш водою, і такої їй ніколи не жалію! Та вона не найстарша в мене. Є ще старші, але вже не чашки, а цукерничка та мисочка на муш- тарду, щоправда без накривки, але за те з химерно повигинаною ложечкою. Ці дві речі держаться завжди найдовше з кожного сер вісу. Може того, що менше їх ужи вається, а може й того, що солод ке й гірке найдовше остається в пам’яті. Посереднє затирається, хоч колись було якраз найпотріб- ніше. Цей сервіс уживалося тільки у великі свята і я, ходячи навшпинь ках кругом стола, поки ще при йшли гості, подивляла рококові викрутаси та дам із кавалерами й аморчиками. Цей сервіс коштував дідича-по- ляка декілька волів. Дідич не міг любити українського священика, і то народовця-просвітянина, мого діда. Але, видно, шанувати його мусів, коли позбувся волів, щоб доказати свою пошану. Сервіс був достойний, уже в нас дома. Поважним уже віком, а з ним і історією. Сам же Франко пив раз із нього каву! Взагалі я не любила, коли щось збивалося. З наймолодших років підносила я в такому сумному ви падку великий плач за безпово ротно знищеною гармонійністю. Мама жалілася, що коли я сама що розіб’ю, не можна мене пока рати, бо вже й так плачу. А я, ма буть, передбачала, що в мандрах по світі неодна цілість поб’ється і ніяк буде поклеїти черепки!.. — О, а ти драбе ще смієшся? Це не реторичне звернення до мого сьогоднішнього настрою, ні, це сміється від вуха до вуха гор- нятко-личко, що його беруся ми ти. „Від вуха до ву х а“, о це вже перебільшення! Вухо було одно і те вже в минулому. Горнятко ви ходило зі мною цілу народню шко лу, бо на великій перерві сторо жиха приносила кипучий казан молока. Вчителька роздавала всім і журилася, коли хто приніс з до му булку з шинкою, бо це при молоці може пошкодити. Бідні за молоко не платили. А ,,багаті" но сили щоранку до канцелярії вели ке друге снідання і його відбира ла собі якась бідна учениця. Я й до сьогодні не знаю, кому я но сила. — Так, я тобі не дорікаю, що ти смієшся! Якби політики зуміли так розв’язати всі соціяльні про блеми у глобальних розмірах, ще більше сміялися б! Переходимо до бляшаного по суду, що носить спільну назву ,,чорне“. Згадався один чернець, панського роду, в ордені, що його устав наказує мити самому посуд за собою. А цей чернець так цього
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
