Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Христина Львівська Мокрі тарілки моргають на ме не, раді собі та світові, я ж беруся за щось цікавіше: за чашечки. „Цікавіше" — це не поетичне пе ребільшення. Може тому, що в мене особливо різнородна збірка чашкових індивідів. Ось хоч би ця, з рельєфною китичкою винограду за вушком. Ніжна й працьовито викінчена, як і вся баварська порцеляна. Бо схо тілося долі закинути нас на кінець війни у містечко, що славилося її виробом. Там жили ми у колиш ньому шинку, кількома родинами разом і разом ходили купувати до колишніх харчових та блаватних крамниць — порцеляну із перед воєнних ще запасів. Тільки була вона немальована. Не вспіли. З а лишала почуття невикінчености, недостачі. Як і ціле життя тоді. А коли готовилися до виїзду далі в світ, згадали, що досі якось не вспіли посваритися. Не було часу за репатріяційними страхами та іншими турботами. Потішилися, що коли станемо ділити спільну порцеляну, то ого!.. І нічого з того не вийшло. По ділили в мирі і той мир не кош ту вав ніже однієї малесенької сіль нички! Не то, що чашок. На сьогодні з того всього оста- ла одна лиш чашечка. І служить вірно — скромна та бліда. Хіба можна мити ї ї без окремих почу вань? Та є і ще старші. Ця маленька, півпрозора, коли глядіти на неї під світло. Золочений беріг і паву тинно-тонкі фіялкові арабески. Це весільний дарунок мами від ї ї тіт ки. Тітка мала у Львові дві се- стрінки. Коли приїздила на свята чи ферії, обидві виходили по неї на стацію і там же починався спір, до кого тітці спершу їхати. Д о двох же рівночасно — немож ливо. В кого тітка була, було якось особливо тепло, а на шафі (об о в’язково на шафі!) сушилися шо- колядові ковбаски із покраяними мігдалами, що мали представляти кусочки сала. Але й висота шафи не дозволяла ковбаскам досохнути колинебудь до приписаного часу; надто добрі були! А сьогодні тітка посилає через океан цукорки з написами на па пірцях: „Кондиторской завод, чи сло таке-то-й-таке, Львов“. Тітка завжди однакова, але цукерки ма ють смак полину. А чашка заслу говує на купіль не лиш водою, і такої їй ніколи не жалію! Та вона не найстарша в мене. Є ще старші, але вже не чашки, а цукерничка та мисочка на муш- тарду, щоправда без накривки, але за те з химерно повигинаною ложечкою. Ці дві речі держаться завжди найдовше з кожного сер вісу. Може того, що менше їх ужи вається, а може й того, що солод ке й гірке найдовше остається в пам’яті. Посереднє затирається, хоч колись було якраз найпотріб- ніше. Цей сервіс уживалося тільки у великі свята і я, ходячи навшпинь ках кругом стола, поки ще при йшли гості, подивляла рококові викрутаси та дам із кавалерами й аморчиками. Цей сервіс коштував дідича-по- ляка декілька волів. Дідич не міг любити українського священика, і то народовця-просвітянина, мого діда. Але, видно, шанувати його мусів, коли позбувся волів, щоб доказати свою пошану. Сервіс був достойний, уже в нас дома. Поважним уже віком, а з ним і історією. Сам же Франко пив раз із нього каву! Взагалі я не любила, коли щось збивалося. З наймолодших років підносила я в такому сумному ви падку великий плач за безпово ротно знищеною гармонійністю. Мама жалілася, що коли я сама що розіб’ю, не можна мене пока рати, бо вже й так плачу. А я, ма буть, передбачала, що в мандрах по світі неодна цілість поб’ється і ніяк буде поклеїти черепки!.. — О, а ти драбе ще смієшся? Це не реторичне звернення до мого сьогоднішнього настрою, ні, це сміється від вуха до вуха гор- нятко-личко, що його беруся ми ти. „Від вуха до ву х а“, о це вже перебільшення! Вухо було одно і те вже в минулому. Горнятко ви ходило зі мною цілу народню шко лу, бо на великій перерві сторо жиха приносила кипучий казан молока. Вчителька роздавала всім і журилася, коли хто приніс з до му булку з шинкою, бо це при молоці може пошкодити. Бідні за молоко не платили. А ,,багаті" но сили щоранку до канцелярії вели ке друге снідання і його відбира ла собі якась бідна учениця. Я й до сьогодні не знаю, кому я но сила. — Так, я тобі не дорікаю, що ти смієшся! Якби політики зуміли так розв’язати всі соціяльні про блеми у глобальних розмірах, ще більше сміялися б! Переходимо до бляшаного по суду, що носить спільну назву ,,чорне“. Згадався один чернець, панського роду, в ордені, що його устав наказує мити самому посуд за собою. А цей чернець так цього
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
