Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
тупіт. Хтось його наздогнав. Ніж ка ручка лягла йому на плече. — Гей, Тарасику, куди ж ти тікаєш? Чи не впізнав мене? — задзвенів сріблом дівчачий голо сок. Великі темно-блакитні очі ди вилися на нього зі співчуттям. — Давно я тебе бачила. Христос Во- скрес! — І дівчинка врочисто про стягнула Тарасові гарну писанку. Хлопець збентежено мовчав, але згодом тихо відповів: —■ Воістину Воскрес, Оксанко. Я впізнав тебе, але не обзивався, бо думав, ти забула за мене та не схочеш із сиротою знатися... А писанки не візьму бо ж в мене ні чого нема тобі дати. — Ой, який же ти чудний, Та- ■ расику! Нічого мені не треба. Ма ти наказали мені кожному давати писанку, але не чекати, що діста ну іншу в обмін. Я така рада, що ти знову повернувся до села, то знову будемо товаришувати. Д о бре? Сльози ще крутилися на очах у Тараса, але мова Оксанки була та. ка щира, ласкава й сама вона була така гарна, що він тихо відповів: — Добре! Дякую тобі за щире слово. Я знову повернувся до се ла. Найнявся пасти вівці, бо з моєї науки в Лисянці й Тарасівні нічо го не вийшло. А хтілося трохи ви- е ч и т и с ь малювати!.. Та що робити? Ти ж сама знаєш — сирота я т е пер круглий, то хто ж допоможе? — Тарас говорив що далі, то швидше, ніби хотів себе винаго родити за довгу мовчанку. Оксана слухала, похитувала головою. Гарні очі посумніли, але вона від кинула з чола примхливий куче рик та й відповіла: — Не журися, Тарасе, якось то буде! Тепер будемо ми все разом. Я теж гонитиму на пашу наші те лята туди під лісок, а до води б у демо завжди гнати нашу худібку разом. Наче сонечко засвітило ясніше та зігріло змучену хлоп’ячу душу. Від того часу ще більше заприяз нились діти. В Оксанки було добре жалісливе серце. Вона ніколи не забувала Тараса... Завжди в па зусі був замотаний у чистеньку хустину кусень коржа, або пирі жок чи перепічка, якими 'вона щи ро ділилась із хлопцем. Одного разу вона принесла ста реньку, але гарпо випрану, білу с о р о ч к у . — Візьми, Тарасику, перебери ся. То мати дали мені для тебе. А брудну скинь. Як мати золитимуть наші сорочки, то й твою виперуть. Дуже полюбилася Тарасові Ок- санка. Все ділили між собою діти: і радість, і горе. А які 'цікаві гри- придумували! На піску коло річки, куди приганяли худобу напувати, вени грали в хрещика, з камінців будували цілі села, а часом на піс ку Тарасик вимальовував цілі кар тини. Іноді, коли щастило йому ді стати в селі в школярів шматочок паперу, він вугіллям малював на папері, — Тарасику, Тарасику — зіт хала Оксанка, — як же ж гарно ти малюєш. Як я виросту, то ти мені кожний кутик вималюєш в моїй хаті... — А тоді додавала: — Як виростем, то ти ж мене сватати будеш, бо як же я буду без тебе?.. — Я піду чумакувати, а ти мене дожидай, я повернуся, поберемося -— додавав поважно, як дорослий, Тарас. Так проминуло літо. Одного ра зу Тарас не пригнав своїх ягнят на вигон. Ось вже сонце підняло ся, а його все не було. Оксанка журилася та не знала, що думати, чи захворів, чи забрали кудись йо го... Вже пиріжок з картоплею ви холонув, а вона ж його приховала для хлопця. Коли ось побачила Тараса. Він біг що сили, а ягнят з ним не було... Ледви переводячи дух Тарас зупинився коло дів чинки. — Оксаночко, Оксаночко! З а бирає мене управитель до себе, обіцяє, що допоможе вивчитись. Буде пана просити мене до міста забрати. Пан-отець кажуть — це добре, світа побачу... А як же ти? Як без тебе? — сльози покотились з його очей. Оксанка зблідла, посумніла. — Тарасику, не забувай мене. Вивчишся, то вернешся, я дожи датиму. їдь з Богом. — А в самої теж блищали сльози на очах. — Перехрести мене, Оксаноч ко, — попрохав Тарас. Він поці лував дівчинку. — Буду бігти, бо там управитель дожидає, щ е на гнівається... — І хутко побіг Т а расик назад. Оксанка стояла й ди вилась йому в слід... — А пиріжок? Так і не з ’їв його... — рясні сльози поплили з очей. Тепер їм дала волю дівчин ка... ** * Дожидала Тарасика Оксанка не рік, і не два, та не довелося їй діждати його. Багато горя вона зазнала, а ко ли через багато років Тарас при їхав до рідного села, то ї ї вже там не застав. Кудись виїхала і ніхто не міг сказати куди. Тепер він вже виріс, став малярем, як ко лись мріяв, став поетом у кр аїн ським. Оксанки він забути не міг і в своїх віршах про неї згадував, про свою дорогу товаришку дитя чих років. Н . Н ар к еви ч Все ділили між собою діти: і радість, і горе. Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
