Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
тупіт. Хтось його наздогнав. Ніж ка ручка лягла йому на плече. — Гей, Тарасику, куди ж ти тікаєш? Чи не впізнав мене? — задзвенів сріблом дівчачий голо сок. Великі темно-блакитні очі ди вилися на нього зі співчуттям. — Давно я тебе бачила. Христос Во- скрес! — І дівчинка врочисто про стягнула Тарасові гарну писанку. Хлопець збентежено мовчав, але згодом тихо відповів: —■ Воістину Воскрес, Оксанко. Я впізнав тебе, але не обзивався, бо думав, ти забула за мене та не схочеш із сиротою знатися... А писанки не візьму бо ж в мене ні чого нема тобі дати. — Ой, який же ти чудний, Та- ■ расику! Нічого мені не треба. Ма ти наказали мені кожному давати писанку, але не чекати, що діста ну іншу в обмін. Я така рада, що ти знову повернувся до села, то знову будемо товаришувати. Д о бре? Сльози ще крутилися на очах у Тараса, але мова Оксанки була та. ка щира, ласкава й сама вона була така гарна, що він тихо відповів: — Добре! Дякую тобі за щире слово. Я знову повернувся до се ла. Найнявся пасти вівці, бо з моєї науки в Лисянці й Тарасівні нічо го не вийшло. А хтілося трохи ви- е ч и т и с ь малювати!.. Та що робити? Ти ж сама знаєш — сирота я т е пер круглий, то хто ж допоможе? — Тарас говорив що далі, то швидше, ніби хотів себе винаго родити за довгу мовчанку. Оксана слухала, похитувала головою. Гарні очі посумніли, але вона від кинула з чола примхливий куче рик та й відповіла: — Не журися, Тарасе, якось то буде! Тепер будемо ми все разом. Я теж гонитиму на пашу наші те лята туди під лісок, а до води б у демо завжди гнати нашу худібку разом. Наче сонечко засвітило ясніше та зігріло змучену хлоп’ячу душу. Від того часу ще більше заприяз нились діти. В Оксанки було добре жалісливе серце. Вона ніколи не забувала Тараса... Завжди в па зусі був замотаний у чистеньку хустину кусень коржа, або пирі жок чи перепічка, якими 'вона щи ро ділилась із хлопцем. Одного разу вона принесла ста реньку, але гарпо випрану, білу с о р о ч к у . — Візьми, Тарасику, перебери ся. То мати дали мені для тебе. А брудну скинь. Як мати золитимуть наші сорочки, то й твою виперуть. Дуже полюбилася Тарасові Ок- санка. Все ділили між собою діти: і радість, і горе. А які 'цікаві гри- придумували! На піску коло річки, куди приганяли худобу напувати, вени грали в хрещика, з камінців будували цілі села, а часом на піс ку Тарасик вимальовував цілі кар тини. Іноді, коли щастило йому ді стати в селі в школярів шматочок паперу, він вугіллям малював на папері, — Тарасику, Тарасику — зіт хала Оксанка, — як же ж гарно ти малюєш. Як я виросту, то ти мені кожний кутик вималюєш в моїй хаті... — А тоді додавала: — Як виростем, то ти ж мене сватати будеш, бо як же я буду без тебе?.. — Я піду чумакувати, а ти мене дожидай, я повернуся, поберемося -— додавав поважно, як дорослий, Тарас. Так проминуло літо. Одного ра зу Тарас не пригнав своїх ягнят на вигон. Ось вже сонце підняло ся, а його все не було. Оксанка журилася та не знала, що думати, чи захворів, чи забрали кудись йо го... Вже пиріжок з картоплею ви холонув, а вона ж його приховала для хлопця. Коли ось побачила Тараса. Він біг що сили, а ягнят з ним не було... Ледви переводячи дух Тарас зупинився коло дів чинки. — Оксаночко, Оксаночко! З а бирає мене управитель до себе, обіцяє, що допоможе вивчитись. Буде пана просити мене до міста забрати. Пан-отець кажуть — це добре, світа побачу... А як же ти? Як без тебе? — сльози покотились з його очей. Оксанка зблідла, посумніла. — Тарасику, не забувай мене. Вивчишся, то вернешся, я дожи датиму. їдь з Богом. — А в самої теж блищали сльози на очах. — Перехрести мене, Оксаноч ко, — попрохав Тарас. Він поці лував дівчинку. — Буду бігти, бо там управитель дожидає, щ е на гнівається... — І хутко побіг Т а расик назад. Оксанка стояла й ди вилась йому в слід... — А пиріжок? Так і не з ’їв його... — рясні сльози поплили з очей. Тепер їм дала волю дівчин ка... ** * Дожидала Тарасика Оксанка не рік, і не два, та не довелося їй діждати його. Багато горя вона зазнала, а ко ли через багато років Тарас при їхав до рідного села, то ї ї вже там не застав. Кудись виїхала і ніхто не міг сказати куди. Тепер він вже виріс, став малярем, як ко лись мріяв, став поетом у кр аїн ським. Оксанки він забути не міг і в своїх віршах про неї згадував, про свою дорогу товаришку дитя чих років. Н . Н ар к еви ч Все ділили між собою діти: і радість, і горе. Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
