Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Моє дитинство у Києві, наскіль ки я його пам’ятаю, все пройшло під опікою бабусі. Спершу жили ми втрьох із дідом, а пізніше, коли дід помер у 1916 p., удвох із нею. Так застав нас 1918 р. В часі геть манського перевороту, бабуня працювала у міністерстві шкіль ництва, де відала ділянкою до шкільного виховання. Часи стали спокійніші, транспорт наладнався і моя тітка Люба Ліндфорс, що ж и ла разом із нами, рішила вивезти нас дітей, на село. Ішли літні вака ції, хотілося відпочати й підкрі питись. Родинний маєток Ліндфорсів, село Олешня, був на 60 верств від далений від Чернігова. З радістю їхали ми туди і навіть не уявляли собі, що наші вакації протягнуться два роки. Почався большевицький наступ, фронт відступав і врешті ми опинились під большевиками. Не було змоги вернутися до Киє ва. Тітка Люба була лікарем і їй знайшлася робота, бо треба було їздити по селах до хворих. Як лі каря ї ї большевики не чіпали, хоч часто налітали з трусами на має ток, забирали худобу. По сусідніх маєтках діялись страшні речі, помі щиків убивали, оселі палили. А в нас якось було спокійно, хоч обі брали нас з усього. Аж ось в один день, зовсім н е сподівано, приїхала до Олешні ба- щ ороку жде мала на цей день, ко ли може виїхати до літнього пла стового табору! З яким захоплен ням потім розказує нам у хаті про таборові переживання, про ватру, про одержані відзнаки. А мені й самій приємно послухати і прига дати собі, як я також колись їзд и ла на табори. З тією різницею, що я жила на рідних землях, а моя дитина так далеко від неї. Це все, що давала нам наша Рідна Земля, мусить тут далеко від неї заступити нашим дітям своя власна родина. І ця родина є одним із найважніших чинників у національному вихованні наших дітей. Надія Мостович буся. Уряд УНР був тоді у Тарно- ві, а баба не виїхала разом із ним, бо хвилювала ї ї родина, що зали шилась в Олешні. Та все ж вона не покидала думки виїхати загра- ницю, тільки я про те тоді нічого не знала. Як вона добилась до нас у такі тяжкі часи, — я й досі не знаю! Приїхала, щоб забрати нас із собою до Києва, а звідтіля далі, заграницю. Мабуть баба, як „стар ша в роді“, хотіла згуртувати своїх дітей і вивезти з большевицького пекла, а також, мабуть, хотіла гля нути востаннє на своє рідне село, на свій родинний дім, де стільки літ жила вся ї ї родина. Хотіла по прощатися назавжди, бо передчу вала, що вже ніколи цієї садиби не побачить. Але тітка Люба не схо тіла їхати й залишилася з дітьми. Бабі не можна було довго затри муватись, щоб большевики не р о з відали, що вона тут. Тому ми за кілька днів удвох вирушили в до рогу. Приїхали до Києва, але тут довго не затримувались. Баба пря мувала до Кам’янця Подільського. Там відкрився український універ ситет, де баба дістала катедру про фесора педагогіки. Нашу подорож до Кам’янця, що також не відбулася гладко, я сла бо пам’ятаю. Ж иття наше там сяк- так наладналось, хоч часи були д у же тяжкі; большевицький терор був у повній силі і для української інтелігенції та ще й такої, що не давно брала участь у будові укра їнської державности, не було мі сця під владою совєтів. Баба чита ла лекції, а я вчилась в українській гімназії. Діставали мізерний „па йок", харчі, на які важко було про жити. Електрики в будинку не бу ло й ми уживали каганця на олію, при якому баба й писала свої лек ції. Дров видавали дуже мало й через те в хатах не палилося як слід. Ми ходили з подругами в ліс збирати хмиз. При університеті влада відвела велику площу під комунальні го роди, де професори мусіли відроб ляти певні години. Це була обо в’язкова праця, бо по закінченні видавали нам картки, на які отри мувалось у загальній їдальні обід. Хто не відпрацював — обіду не діставав. За гаслом „хто не працює, той не їст ь “, я ходила за бабу відроб ляти і таким чином ми діставали з бабою один обід удвох. Який це був мізерний харч! Кожного дня „мамалиґа", себто каша з кукуру дзяної муки з різними підливами. Осінню нам видавали трохи горо дини. Не знаю, як довго ми були б це витримали... Та в баби видно були свої пля- ни, з якими вона зі мною не діли лась. Я знала, що нам треба пряму вати до Відня, де тоді вчився бабин син Юрій. Жив він там із першою жінкою Оленою та малим сином Романом. Але як перевести це діло — я собі не уявляла. За втечу з а кордон тоді карали розстрілом, от же все було дуже скомпліковане. Не знаю, як це баба комбінувала, бо була ще тоді підлітком (мені було тоді 13-14 років). Знаю ^щ о баба вела переговори з якимсь дядьком з-під Кам’янця, що за гро ші переводив людей через грани цю (через річку Збруч, на С калу). Треба було мати гроші! Баба зі брала свої останні дорогоцінності, що ще їй залишились і рішилась на те. Одного вечора, коли всі поляга ли спати, ми з бабою вилізли поти хеньку з вікна, взяли з собою ма ленькі клуночки і вийшли на вули цю. Ходити вночі було тоді забо ронено, отже ми скрадались, щоб нас яканебудь патруля не зловила. Якось добрались ми до умовленого місця, де чекав нас той дядько з кіньми. Змірявши критично бабу, він закинув, що вона одягнена ,,по-панськи“ та ще й в окулярах! Куди такій втікати! Наказав ски нути окуляри й накинув на бабу велику селянську хустку. Ми сіли на віз і поїхали у невідоме. Темно, зимно і страшно та рівночасно ці каво! Якось пощастило нам проїхати, не зустрівши патрулі. Вже нічого не балакали, сиділи мовчки, а як Ольга Русова-Базілевська Почерез Збруч (У 20-ліття смерти Софії Русової)
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
