Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Меласю, любу дівчинку. Буває, Самбу розпитує маму-львицю про все: А хто ми такі? А звідкіля? А чому сидимо тут, у клітці, а не граємося там або ось-де? А мама-львиця розказує: — Ви народилися вже тут, у клітці, але я жила колись вільно з вашим татом, могутнім левом, ко ролем звірів у пустині, в Африці, де був великий простір, затишні скелі, величаві, соковиті оази. Там жили всякі звірі: жирафи, анти- льопи... А там пісок, пісок... — А що це таке „пустиня" ? Чи це така велика клітка? А що це таке „пісок"? Чи його можна їсти? — питав Самбу. На ці всі запити мама-львиця терпеливо відповідала. Так Самбу довідався про свій славний, коро лівський рід і його маленьке сер денько наповнилося гордістю. Та от сталося. Одного разу Сам бу отак знехотя, граючися, зач е пив доглядача, що якраз чистив їхню клітку. Так собі легенько спробував гострими зубчиками, чи бува його нога дуже тверда? А доглядач не знав таких жартів, скрикнув болюче і вдарив Самбу мітлою по хребті. На це Самбу дуже розсердився і образився. З а шився у куток, цілий день суму вав, нічого не їв, до нікого не від зивався. З пересердя муркотів: — Почекай-но, я тебе провчу, як ти мене, королівського сина, маєш ображати! Як ти посмів торкнутись мене своєю брудною мітлою? Не подарую! Слово, моє королівське слово! На другий день, лиш доглядач відчинив клітку, щоб увійти, як тут нараз щось, мало його не по валило на землю. А то поміж його ноги щось лиш так шурхнуло, мигнуло і щезло. Миша, не миша, кіт не кіт, а щ о? Глянув доглядач, аж то Самбу втік із клітки. — О, горе! — вхопився за го лову. — Біда буде! — та й побіг до директора. — Так і так, — каже — моло денький левик втік мені... Всі розбіглися по зоопарку, да вай шукати. Де там! Пропав, мов під землю запався. І ще шукали й ще, вкінці перестали, думали: — Може впав у воду, та й утопився, може загризли собаки, як кудись плентався... А Самбу лише „гиц“ та й пере скочив високо огорожу, та на той бік, поміж дерева і кущі парку, та в недалекий ліс. То йде, то біжить, а все нюшить носиком, чи не за- нюхає милого, незабутнього запа ху дівчинки — Меласі. Отак ішов лісом навмання, блукав. Вкінці змучився, знемігся і заснув під ку щем, звинувшись у клубок. І почав він жити в лісі сам один мов палець. Живився то мишками, то останками їжі, що ї ї полишали прогульковці, а водичку пив із по тічка. Ночами дуже боявся вели ких звірів. Доки ще було тепло і була по жива, то якось йому жилося. Але одної ночі стало дуже холодно. А на ранок усе довкола вкрило щось таке біле-біле, вогке і холодне. Щ о це таке? Не знав. Хотів втекти від нього, та воно було всюди. З а плакав. Не знав, де йому діватися. Бідний трусився від холоду і голо ду. Вкінці рішився вибігти з лісу. Піти кудись, може між людей... Біжить він, біжить, аж дивиться, стоїть гарна хата, з ґанком, а на жердці, проти сонця сушаться су коночки і сорочинки і панчішки. А наш Самбу лише „нюх-нюх“ н о сиком і занюхав знаний запах. Це ж Мелася! О, так, вона! Чує Мелася у своїй кімнатці —■ аж там надворі наче щось плаче за плотом. Вибігла, відчинила фіртку, аж там якесь звір’ятко, кіт-не-кіт, пес-не пес, лежить змерзле, напів живе у снігу, і плаче, і проситься: Уумг, уумм! Ооо! Ааа!... Побачив ши її, як не зірветься, як не при скочить, як не почне тулитися, ли зати личко, ручки... Та й пізнала: — Самбу! Мій любий левику! Мій, мій! Дивиться вона, а в нього лапки цілком обмерзли кригою, заклякли. Взяла дівчинка його на руки, та до хати, напоїла молочком, обі гріла. — Самбу, мій любий, ти наче з неба впав мені сьогодні, наче мені від Бога подарунок, якраз сього дні, на Маланку, в день мого Ян гола!... І зажив Самбу в хаті батьків Ме ласі, грався з нею, вірно їй слу жив. Діти гралися з ним, не боя лися його. Та ба, скоро почав він виростати на справжнього лева. Часом він задумувався, наче за чимсь тужив... Може за своєю рід нею?... — Годі вже Меласю! — сказав одного разу татко. — Мусимо від везти Самбу до зоопарку, звідкіля він утік. Так вони й зробили. Можете собі уявити, яка радість була в його рідні з цього приводу? Як втішилася мама-львиця, що знайшовся улюблений синок. А була і радість з того, що пан ди ректор зоопарку приділир/цілій родині величезну клітку, з якої вони могли виходити на частину парку, такий півостров із деревами та скелями, облитий довкола во дою і бетоновою огорожею. І от Самбу вечорами розказу вав своїм рідним, що він бачив та чув за час своєї мандрівки. — А там, — казав — на пустині було багато дерев та кущів. — Це ніяка пустиня, а ліс, — поправила мама. — Так, ліс, — поправився Сам бу — отож у лісі жили такі косма- ті, лапаті, куцохвості, з короткою мордою, бурі страшні звірі „анти- льопи“. Вони страшно бурмотіли, а вночі вибирали бджолам мід. — Ех, ти дурнику, — засміяла ся мати — та це ніякі „антильо- пи“, а звичайні ведмеді, бурмили. — Так, так, бурмили, мамо! А ще у Меласі я бачив багато добрих звірів, які давали і мені і їй солод ке молочко. Це напевно були жи рафи? — Йди, ти! — каже мама. — Таж це звичайні корови. — Ох, мамо! — зідхнув Самбу. — Хоч я там і нераз бідував, хоч щось біле в ноги пекло холодом, але мені там було чудово, прегарно жити! А мама: — Там тобі життя видавалося чудовим, бо ти жив на волі. Діти мої, нема нічого кращого на світі, як воля! Олена Цегельська
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
