Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
З листів до Редакції ЧИ СЛІПОТА НАЙБІЛЬШЕ КАЛІЦТВО? Прочитавши нарис „Людина в тем- ряві“, я пригадала собі свою зустріч із одною сліпою. Було це у Франції і в особливих умовинах. Тому хочу про те розказати, щоб доповнити те, що так гарно зясувала у своїй новелі Мар- та Тарнавська. Кілька літ тому жила я з родиною в місті Греноблі. Це місто окружене прегарними горами, що цілий рік стя гають тисячі туристів. Тут е маса го телів і славний університет. Але не про місто чи його положення думала я говорити. Тут пізнала я свою сліпу, мадмуа- зель Ростен. Вона була вчителькою музики і ми післали до неї вчити свого сина. Це була хрупка, бліда і вже зо всім сива старша панна. Осліпла вона маючи 15 літ. Батьки її довго і дбай ливо лікували. І зрозумівши, що їх дитина вже ніколи не зможе глянути своїми очима на світ Божий, вислали її до інституту для сліпих. Тут кожен учився відповідно до своїх здібностей і інтелігенції. Мадмуазель Ростен ви брала музику. Вчилася гри на форте- піяні, скрипці й органах. По десяти ро ках вона повернулась до батьків. Кіль ка років пізніше вони скоро одне по одному повмирали. Вона жила в мешканні, що склада лось із пяти кімнат. Тут вона народи лась і тут був їй знаний кожен кут. По своєму мешканні вона свобідно хо дила й виконувала хатну роботу, а на віть вязала светери. Була великою пе данткою, як щодо мешкання, так і до свого одягу. Дотик і нюх були їй по мічними у тому. Хоч у неї була старша сестра, але вони не мешкали разом, бо не відпо відали собі вдачами. Тому товариством мадмуазель Ростен була властиво ста- рушка-вчителька, що мешкала повер хом вище. З чого жила мадмуазель Ростен? Грала в церкві на органах і давала лек ції музики. Поза своїми зайняттями живо цікавилась літературою. Діста вала масу журналів і книжок, писаних спеціяльним письмом для сліпих. З великим зацікавленням слухала вона того, що ми розказували про У- країну та її звичаї. Впродовж часу ми заприязнились із нею. Щ об знати як я виглядаю, вона попрохала мене до зволити обмацати моє лице пальцями. Тепер, вона сказала, вже уявляє собі мене. Від тоді я почала більше пригляда тись сліпим і краще зрозуміла їх до лю. Майже всі вони заробляли на про житок. Правда, про це хтось подбав, щоб вони вивчили якесь ремесло чи інший фах. І цікаве, що ніколи я не чула від тих сліпих нарікань на їхню долю. Були веселі, розмовні і було в мене враження, що вони зовсім не тер плять. Я знала навіть таких, що жили нормальним родинним життям, себто одружились і мали дітей. Вони менше боліли над собою, як ми, що дивились на них. А в молодості я думала, що сліпі можуть бути тільки жебраками. Мож ливо, що й сьогодні є люди, що так думають. Тому хотілось мені розка зати про свою зустріч Із мадмуазель Ростен, коли я прочитала ,Л ю дину в темряві44# Я. Недзвєцька, Дітройт ідемо до Ню Йорку! (Докінчення зі стор. 4) На моїх руках і моїй голові всьо стоїть. — І англійского ми не треба, додає по -надумі. Гриць розглядає свої руки з задоволенням і усміхається. Пі знати, >що між ним і його рука ми нерозривна дружба, майже така як мі>ж двома людьіми-при- ят елями. £ $ * Михайло: такий же невисо кий і худий як батько. Тільки ясноволосий, а батько чорня вий. — Ну, тату-мамо збирайтеся, їдемо до Ню йорку! — Михай ло говорить швидко, голосно й впевнено, як господар, но і „драйвер11. — То як, їдем, чи «є — вага ється Марія. — Тажесь сама хтіуіа відві дати брата, то вже їдемо. За су боту та й неділю обернемо. Марія чомусь нерішена. Вправді на голові кудлачиться перманентка — досі Марія но сила мале, гладке волосся, зі бране в клубочок на потилиді. •І якийсь колач опечений на до рогу, як бачу. — ...та ніч і дорога далека... — Е, що ніч, а-во збирайся і їдем — приказовим тоном Гриць. І вже збираються і ви ще «є оглянулись — сімя вже вихо дить із хати. Марія в червоному светері, сірій спідниці, на пер- манетку накинула хустку. В ру ці вузлик із харчами. Такий, як колись, йдучи пішком до Льво ва. ; Гриць у солідному пальті, ка пелюсі. О! Як швидко ви злади лися! Таже давно, як куда їха ти, то так швидко не зібрався б був. — Певно що ні! Як з Сихова до Львова їхати, то віз зранє ладилося та й то часом до по лудня не вибрався. Бо то знову що інше. Віз готуй, коней годуй і напувай, обрік бери... Гриць наче б задумався. Та швидко стрепенувся: — А ту: кара .перед хатов стоїть, сідай тай крути! Ну, бу вайте здорові, ми поїхали до Ню Йорку! Прошу дуже: їдуть до Ню Йорку! Так швидко, зручно й самозрозуміло. їдуть до Ню йорку! * * * В хаті настає тиша. Але ворушить її — Джені. Вона не поїхала. — Енд ю стей ет гом, дір — зачинаю. — Ага! Ай шел ігев е парі. Джені- рухається швидко й зручно. Зовсім не так як тоді, коли в дома є Марія. Тепер во на господиня. На столі появля ється кейк, джінжерела, навіть пляшка вина. Джені виймає з холодмьні тарілку вареників і подає мені: — Мазє хацєте їсти, я то не лайкую, то ви мазєте зїсти всьо. Як то добре, що є комірнидя! Марія не мусить знати, хто зїв вареники. — Бирсдей маю нині енд сам ґестс сун б і гір — з милим у- сміхом повідомляє. За хвилину в низу шум, гамір, сміх. Грає іпатефон, діти біга ють, двері1 стукають, дзвенять тарілки й склянки, а ‘потім го сті співають: .Гепі бирсдей, гені бирсдей, гепі бирсдей ту ю! Так, Джені тепер господиня в хаті.. Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
