Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28
Софія Парфанович Лист від приятеля V. Я МАВ ЖІНКУ Знаючи мою самотність Ти напевно здивуєшся, читаючи ці рядки. Ти не знав нічого про те, що я мав жінку. Та, невже я справді мав її? Я живу в такому дімку. Його називають „апартментготел“ але це надто шумно. Дімок, що має чотири спальні і кухню та гостинну... — та всеодно, нас мешкало там в кожній кімнаті по одному чи одній і майже ні коли не зустрічалися. Були то дівчата, що працювали ввесь день і приходили ввечері, щоб прибратися й піти кудись. Інші працювали вночі й спали вдень. Вночі часто був у хаті гомін, але я старався тоді спати. Так. що мало коли я мав спромож ність зустрітися з кимось, що жив в оцьому „готелі" Але Меріон була в 'цьому до мі, це певне. Я зустрів її великі сірі очі прихильно посміхнені з-за окуляр і привітався. Вона жила внизу в одинокій спаль ній кімнаті там, бо решта спа лень була на поверсі. Потім її повні, пухкі губи на диво чер воні, без штучного фарбова-н- ня, запитали мене: — Чи ви мерзнете?... Але я станув при її дверях, сперся об одвірок і, дивлячись на неї, сказав: — Ні, я не мерзну. Я люблю зиму, тільки я дуже пригнобле ний. Чому я сказав це перший раз стрічній людині і сам не знаю. Може тому, що всі бачили на моєму обличчі мій стан і я не хотів, щоби вважали мен-е за неввічливого, дикуна чи непри хильну собі людину. Ти знаєш, що значить в Аме риці „.кіп смайлін“ Найтяжче, що мені приходиться робити в цій країні. Я волію тяжку ро боту й навіть зневажливе став лення, тільки щоб мені не ка зали усміхатися. Бо і чого і до чого? І після чого? Але: невже я годен їм поясни ти, що я не можу посміхатися і немаю до цього ніякої причи ни? Вони і так не вірять нічому, що я розказую. Врешті для них це все таке далеке й недійсне, що їм й розказувати н-е варто. Вони діти дійсности і всілякі казки про війни й загибілі вони воліють бачити на екрані. Там місце на стрілянину, рєвольеє- ри і навіть бомби. Але я сказав це і Меріон ди вилася якусь хвилину дуже у- важно на мене, а потім сказала: — Чекайте, поговоримо... — і ввійшла в свою кімнату. Вона була дрібна, дуже дріб на. Може не з тих найменших, але дрібна, сива і завжди в пі жамі. Зелена піжама в такі ж шовкові смужки. Гарна темно- зелена піжама. Тропіка наче б потісна на животику — Меріон прибирала на вазі, як скаржи лася потім. Вийшовши з кімнати мала в руці подушечку. Таку з канапи. Кинула її на землю біля дверий і кучнула на ній. І тоді я бачив тільки рій сивих кучериків на її голов-і, привітні, великі, сірі очі і малі ніжки в капчиках. Та кі маленькі ніжки, як мають тільки американки, що не вжи вають їх до ходження. Так, оце, Меріон зви-нулася в клубок на подушеч-ці на землі і мені видалося, що я дуже ве ликий і дуже тяжкий з моїм вантажем, що його привіз з Ев- ропи й так всеціло ніс на моїм спині й у моєму нутрі. — Не треба бути сумному. Ви бачите мене? Я працюю тяжко — як на мої роки. Я „норска“ Я змучена вже тією працею. Стільки літ! І я так люблю спа ти, той проклятий будильник щоранку! — в її очах заграв жартівливий вогник, а її повні губки мали дуже милий посміх. — Я приходжу з праці. Зміст життя — ви питаєте. Я роблю собі обід. Не люблю їсти в лі- каоні. Я собі присмажу -якоїсь ковбаски, чи якийсь стейк, візь му до того кусок хліба і каву і йду до ліжка. Радіо грає мені і я по малому кусникові їм і роскошую. Така проста справа, як ланч, а вона дає мені стільки щастя! Я дивився на оцю жіночку й думав, що -в американській мо- уі задоволення й щастя вислов люється одним словом: гепі. І тому між мною і людьми деяке непорозуміння. Вони завжди питають мене: чи ти є гепі в ній країні? Коли я скажу, що мені до щастя дуже далеко і що загалом шастя... і таке друге, -вони ображуються і вважають мене невдячним чужинцем. Але ж -як їм вияснити, що в нас шастя це щось дуже велике, майже неосяжне? І як їм пояс нити. ІІІО МОЄ теперішнє життя таке далеке від нього? — Ви маєте радіо? То добпе1 Шроіовження на Стороні 8-і#) динок 'Сестер Василіянок опу стів. Більшість сестер уже виїхала. Мати Севеоина ще добуває тут останні дні. Вона важко хвора й тому не могла зараз же, на заклик влади покинути буди нок. Та мабуть найбільше дер жить її тут ще її збірка. Це ж діло ЇЇ цілого життя — треба розпорядитись нею! І справді — в одній клясі розставлені скрині. У в озд у сі тонкий запах нафталіни. Спів робітниця матері складає й сортує речі. Мати сидить на стільці, бо їй не вільно згина тися. Мати хворіє вже від кіль кох літ і це відбилось на її б'лі- дому обличчі. Хоч вона вже не у рясі, а голова повязана хуст кою. Готується йти в світ. — Так, — каже — ідемо... Моя збірка і я... Ідуть ці мої скарби в далеку дорогу. Пере даю їх до музею Наук. Т-ва ім. Шевченка. Там те принесуть неодну користь, ще порадують неодне серце... А мені вже не туди дорога... Стараюсь потішити матір ба дьорими словами. Та мати хи тає головою: — їду до рідні. Це така Божа воля, що мені судилось мандру вати ще перед смертю. Та я вдячна Його волі, що ще можу впорядкувати й пеоедати це надбання в добре місце... І поглядом своїм мати нена че гладить востаннє оті всі скарби народньої душі, що їх так цінила... JI. Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top