Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28
Ой чиж я тобі, Моя матінко! Не була вигідне-нька? Що ти мя даєш, Ти мя силуєш, А я ще молоденька Не дуже розумненька. — Я тя силую, Ой я тя даю, Зі свої головоньки, З людської намовоньки”. (Від Перемишля) Звичайно бувало, що син приводив невістку до дому сво їх батьків, де її ролю наперед окреслювалося обовязками по кірної робітниці. Від того часу починається для неї тяжке жит тя в однім домі зі свекрухою, якій'тяжко догодити, а до того син не стоїть по її стороні, але по стороні своєї матері. Між не вісткою і свекрухою відразу приходить до непорозуміння. “ Даєш мене, моя матінко, Чи між Турки, а чи між Татаре, Чи між камяні грри? Ой там гора временистая, Там свекруха норовистая. Куди піду, сліди перемірить, Зроблю діло, вона переробить, Скажу слово, та й перетоворить, Сяду їсти, вона скоса гляне, А у мене аж серденько вяне. (Чубинський). Така була доля наших давних прабабунь. Хоч ті весільні об ряди цілком зійшли на фор мальність і ніхто не приписував значення словам весільних пі сень, то все таки сьогодні ціка во бачити в них старі звичаї на ших предків. У Канаді ще й до цього часу задержалися весільні звичаї по фармах тут то там з вінко-пле- тенням, розплітанням коси, ви купом тестя, садженням моло дої на посаг із відповідними пі снями та церемоніями, помимо того, що молода вбрана чисто по модерному в білій сукні, з довгим серпанком та китицею живих квіток у руках. Декуди молода ще й сьогодні ходить перед весіллям із дружками кланятися та просити на весіл ля. Це показує, як народ дер житься своїх звичаїв і достро- ює їх до новішого часу. На початках еміграції укра їнці ще й доповнили весільні пісні новими додатками прис тосованими до еміграційного життя, як ось приміром: “ Сестро ж моя сестро, Як тобі здається? Батько, мати в краю, А ти віддаєшся. Сестро ж моя сестро, Що тя дарувати? Хіба дам тя доляр, Щоб біду прогнати”. Хто ще не був у Канаді на правдивім українськім весіллі, той не знає, як багато тратить. В одній околиці був випадок не так давно, де молодий врод- Із споминів про Ольгу Басараб ломіщу- ємо, за згадою авторки, уривок, що опи сує її життя і працю у Відні. У житті Олі зайшла велика зміна. У 1914 р. у Відні подру жилася вона з інженером Дмит ром Басарабом, б. головою сту дентського політехнічного то вариства “Основа” у Львові. Це був селянський син зпонад Збруча, рослий і поставний, ін телігентний і енергічний — пра вдиве дитя подільського чор нозему. — Саме тоді повнив службу як запасний старшина артилерії на італійському фрон ті. І з ним задумувала Оля по будувати своє життя, “закінчи ти вже раз те сирітство”, як го ворила жартуючи. Та доля су дила їй інакше. За кілька міся ців, як відпровадила його до альпейського форту Мальбур- ґет і сама вернулася до Відня, бо родинам не дозволено було там жити — наспіла зловіща вістка, що він згинув у перший день боїв, що розпочались на фронті. Сталося це в той сам день, як зі Львова виперли цар ське військо. До мене прийшла її при ятелька Стефа з проханням, пе редати Олі цю страшну вістку, бо в неї не стає сил на те. Та не треба було її про те сповіщати. Як я зайшла до її гарної, ясної кімнати з вікном до парку — за стала її немов закамянілу над скринею, що прийшла з фрон ту. Скриня сказала їй про все. Сумлінні товариші зброї поспі шили прислати злощасну спад щину чоловіка — одяг і збрую. Не бачила я в житті більшого ливий індіянин провадив ве сільні пісні й церемонії в гар ній чистій українській мові з деякою домішкою городенсько- го говору. Це був син мішано го подружжя, батька українця жонатого з чистокровною інді- янкою. Саме те давало цікаву закраску тому весіллю. Ті весільні звичаї й пісні чим раз більше заникають і засту паються модерними звичаями прийнятими від англійців. контрасту: крізь відчинене вік но вливались цілі снопи соняш- ного світла, пахощів квітів і пташиного щебету—і вона, по хилена над кривавими, не за сохлими ще рушниками, що ни ми рятували його товариші — над недописаним листом до неї, і мами з написом: “Якби не до велося вернути” Прохає про щення в неї — за розбите жит тя, а у мами — за недіспані ночі і втрачену надію на поміч сина. Не довелося їй позбутися “сирітської самоти” — не дове лося дочекатися сина, що мав би бути по її волі — цілком такий як батько. Багато зусилля треба було з її сторони, щоби взяти себе в руки та допомогти часові за склепити болючі рани. Ще до смерти чоловіка зголосилась була до праці в “Українському Жіночому Комітеті Помочі Ра неним” у Відні. Ціла українська територія Галичини й Буковини була тоді фронтовою областю, або частинно обсаджена ще ро сійським військом. Наші ранені не мали звязку з домом, виздо- ровці не мали куди їхати на відпустку, інваліди не могли вертатися додому. Більшість наших людей не вміла порозу мітися з лікарями й санітара ми, не знаючи німецької мови. Завданням комітету було опіку ватись отими жертвами війни та хоч частинно заступити їм рідне окруження. А їх було ду же багато. По віденських вели ких шпиталях та клініках число їх доходило нераз до тисячі. Завданням членів комітету було відпитувати їх по шпита- Олена Залізняк , Із^споминів про Ольгу Басараб Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28 
