Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28
— Знаю по собі. Тепер я ба чу, що це було просто собі за хоплення, а тоді здавалось, що я й тебе так любила, як його. І от одружилась. Перший рік все було добре — і я вже ду мала, що це щастя. Повишива ла йому всі хусточки, комірці, помагала конспекти перепису вати (він викладає фізику). Він теж — щодня як не букет, то просто якусь гарненьку гілочку приносив, чемно перепрошував за найменшу провину... А да лі Марія махнула рукою й замовкла. — Що ж далі? — А далі мені набридло ла тання шкарпеток. Все частіше стала сідати за вірші. Хотілось музики, сонця, повітря >— а *ут готуй обід, та ший сорочечки для малого та помиї винось. Дитина — що ж, я щаслива, бо люблю її над усе в світі, і не щасна, бо вже мені не може за мінити все на світі... іак ввій шло все у звичку, встоялось. Чоловік помалу перестав дару вати квіти, а приносить радше редьку або сушену рибу—щось практичне що дорогою в ма газині дешево трапиться. А як що часом на мій день наро дження й подарує букет, то ме ні ті троянди теж рибою пах нуть. Одним словом, Борисе, — прощай, поезіє, заїсть тебе проза житейська... Борис перебив її, зовсім роз сердившись: — Невже проза може вбити справжню любов, оту, про яку мріємо й читаємо? — Я думаю, що іноді бувають виїмки, але заради них не варт ризикувати й робити сиротами троє дітей. Ось скажи, напри клад, чому ти розчарувався у своїй дружині? Борис подумав. Досі він був переконаний, що у всіх щоден них суперечках винна дружина, але тепер він нічого не міг при гадати на доказ її вини. — Що ж ти мовчиш? — із якимсь гірким злорадством о- бізвалась Марія. — Я знаєш, Маріє, ніко ли над цим серіозно не думав. Завжди було почуття якогось роздратування й навіть безпри чинної нудьги. Власне, все дріб ниці. Ну ось, наприклад, у неї чудове хвилясте волосся, але воно викликає відразу, коли раз-у-раз знаходиш його у сво їй тарілці... Або: в неї кожного разу молоко біжить на елек тричку, наче за цим вже не мо жна встежити... — Ну, ну, і ще що? — іроніч но спитала Марія, Борис запнувсь і почервонів. — Ну, і таке все подібне. Ах, власне, все це дрібниці, і мені соромно стало, що я розплес кавсь, як перекупка. — Бачиш, тобі стало сором но. А уяви собі, що я з усім цим не справлялась би краще від твоєї дружини. У мене, на приклад, збігає не тільки мо локо, якого і справді нелегко припильнувати, але майже ко жна страва, яка може бігти. І волосся в борщ часом потрап ляє, і мій чоловік теж сичить, не гірш від тебе... Не знаю, мо же це наше злиденне життя за биває нас “прозою”, а може просто самі собі ради не дамо. Одним словом, історії наші сі мейні — подібні. — Хто ж винний? — розгуб лено запитався Борис. — Той, хто обвинувачує, я думаю, — по деякій мовчанці, сказала Марія. — Маріє'. — Сходив її Борис. — Я тобі завжди носитиму бу кети. І рибу теж носитиму, і так що квіти не будуть рибою пах нути. Хіба ти мене не знаєш? — Знаю, Борисе. Ось ти за раз куди йшов? — Як куди? Додому. Славна українська гостин ність аж надто відома. Нехай же і в чужому краю вона теж не загибає. Зимовою порою по Різдві вгощали себе взаємно як у мі сті, так і на селі. Відвідували себе сім'я, сусіди, приятелі зі шкільної лавки, співробітники варстату «праці. І ясно, що це була нагода, коли турботлива господиня придбала та загото вила, як це й казали — чого лиш душа забагла. Було воно всяке — варене, смажене та печене. А так — де хто скаже на це — було, було колись на Вкраїні... Та де там нам тепер. Та хоч доля нам не ласкава, одним скорше, другим пізніше присудила по-волі чи неволі йти у мандрівку, у світи незнані, то однак сміло та впер то можна сказати, що саме тут гутірка в гостині в меншому чи — А де ж твої квіти — для дружини ? Борис не відповів. Марія про довжувала: — Що ж ти самого себе обманути хочеш? Адже те, що я тобі про свого чоловіка розказувала, так само тебе сто сується. Всі ми такі, ідеалісти липові: замолоду мріємо, ро мантизуємо, а як дійде до спра ви — то квіти рибою пахнуть. Все забиває проза, дрібниці, з яких складається наше велике Життя. Я б і не могла вже лю бити тебе, як раніш, якби ти покинув для мене дружину й дітей. Чим вони винні? Я не мо жу забрати в них батька... І то му — давай попрощаємось назавжди. Нехай не вмирає на ше кохання, наша мрія, нехай як сонце світить вона нам у на шому буденному житті. Щоб завжди мені втіхою, а може й порятунком була думка, що ти мене любиш. Міцно поцілувались — на віч не прощання — і розійшлись. І коли б уже знову зустрілися - не зупинились би, може б і не привітались, тільки серце моло том било б у грудях, щоби вир ватись нарешті з людської не волі. Не роз'їхались у різні краї, не розділило їх ні море, ні океан. В одному й тому ж місті меш- кавшись, розійшлись навік, щоб ніколи не вмерла мрія. більшому гуртку стала ще біль ше цінна, стала нам дорога та конечна. Наші звичаї гостинно- сти вийшли з .нами із рідної стріхи в світ далекий. Не жа ліймо труду та часу і тут себе взаємно е г о с т и т и . Та найкра ще воно вийде при столі, на критім вишиваною скатертю та заставленім смаш-ними, запаш ними, домашніми стравами. Це створює настрій, викликує спо мини чогось із рідного краю. Коло нас кругом діти та мо лодь, яка цього гарного звичаю не винесла з хати. Та є такі різнородні можли вості -гостини, що все якусь можна підібрати, щоби відпо- Еідала нашим можливостям як у часі, коштах та мешканні. Яс но, до всього треба підійти з відкритою головою. Господиня мусить подолати всьому без найменшого занедбання у сво- Наша гостина
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28 
