Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28
— Знаю по собі. Тепер я ба чу, що це було просто собі за хоплення, а тоді здавалось, що я й тебе так любила, як його. І от одружилась. Перший рік все було добре — і я вже ду мала, що це щастя. Повишива ла йому всі хусточки, комірці, помагала конспекти перепису вати (він викладає фізику). Він теж — щодня як не букет, то просто якусь гарненьку гілочку приносив, чемно перепрошував за найменшу провину... А да лі Марія махнула рукою й замовкла. — Що ж далі? — А далі мені набридло ла тання шкарпеток. Все частіше стала сідати за вірші. Хотілось музики, сонця, повітря >— а *ут готуй обід, та ший сорочечки для малого та помиї винось. Дитина — що ж, я щаслива, бо люблю її над усе в світі, і не щасна, бо вже мені не може за мінити все на світі... іак ввій шло все у звичку, встоялось. Чоловік помалу перестав дару вати квіти, а приносить радше редьку або сушену рибу—щось практичне що дорогою в ма газині дешево трапиться. А як що часом на мій день наро дження й подарує букет, то ме ні ті троянди теж рибою пах нуть. Одним словом, Борисе, — прощай, поезіє, заїсть тебе проза житейська... Борис перебив її, зовсім роз сердившись: — Невже проза може вбити справжню любов, оту, про яку мріємо й читаємо? — Я думаю, що іноді бувають виїмки, але заради них не варт ризикувати й робити сиротами троє дітей. Ось скажи, напри клад, чому ти розчарувався у своїй дружині? Борис подумав. Досі він був переконаний, що у всіх щоден них суперечках винна дружина, але тепер він нічого не міг при гадати на доказ її вини. — Що ж ти мовчиш? — із якимсь гірким злорадством о- бізвалась Марія. — Я знаєш, Маріє, ніко ли над цим серіозно не думав. Завжди було почуття якогось роздратування й навіть безпри чинної нудьги. Власне, все дріб ниці. Ну ось, наприклад, у неї чудове хвилясте волосся, але воно викликає відразу, коли раз-у-раз знаходиш його у сво їй тарілці... Або: в неї кожного разу молоко біжить на елек тричку, наче за цим вже не мо жна встежити... — Ну, ну, і ще що? — іроніч но спитала Марія, Борис запнувсь і почервонів. — Ну, і таке все подібне. Ах, власне, все це дрібниці, і мені соромно стало, що я розплес кавсь, як перекупка. — Бачиш, тобі стало сором но. А уяви собі, що я з усім цим не справлялась би краще від твоєї дружини. У мене, на приклад, збігає не тільки мо локо, якого і справді нелегко припильнувати, але майже ко жна страва, яка може бігти. І волосся в борщ часом потрап ляє, і мій чоловік теж сичить, не гірш від тебе... Не знаю, мо же це наше злиденне життя за биває нас “прозою”, а може просто самі собі ради не дамо. Одним словом, історії наші сі мейні — подібні. — Хто ж винний? — розгуб лено запитався Борис. — Той, хто обвинувачує, я думаю, — по деякій мовчанці, сказала Марія. — Маріє'. — Сходив її Борис. — Я тобі завжди носитиму бу кети. І рибу теж носитиму, і так що квіти не будуть рибою пах нути. Хіба ти мене не знаєш? — Знаю, Борисе. Ось ти за раз куди йшов? — Як куди? Додому. Славна українська гостин ність аж надто відома. Нехай же і в чужому краю вона теж не загибає. Зимовою порою по Різдві вгощали себе взаємно як у мі сті, так і на селі. Відвідували себе сім'я, сусіди, приятелі зі шкільної лавки, співробітники варстату «праці. І ясно, що це була нагода, коли турботлива господиня придбала та загото вила, як це й казали — чого лиш душа забагла. Було воно всяке — варене, смажене та печене. А так — де хто скаже на це — було, було колись на Вкраїні... Та де там нам тепер. Та хоч доля нам не ласкава, одним скорше, другим пізніше присудила по-волі чи неволі йти у мандрівку, у світи незнані, то однак сміло та впер то можна сказати, що саме тут гутірка в гостині в меншому чи — А де ж твої квіти — для дружини ? Борис не відповів. Марія про довжувала: — Що ж ти самого себе обманути хочеш? Адже те, що я тобі про свого чоловіка розказувала, так само тебе сто сується. Всі ми такі, ідеалісти липові: замолоду мріємо, ро мантизуємо, а як дійде до спра ви — то квіти рибою пахнуть. Все забиває проза, дрібниці, з яких складається наше велике Життя. Я б і не могла вже лю бити тебе, як раніш, якби ти покинув для мене дружину й дітей. Чим вони винні? Я не мо жу забрати в них батька... І то му — давай попрощаємось назавжди. Нехай не вмирає на ше кохання, наша мрія, нехай як сонце світить вона нам у на шому буденному житті. Щоб завжди мені втіхою, а може й порятунком була думка, що ти мене любиш. Міцно поцілувались — на віч не прощання — і розійшлись. І коли б уже знову зустрілися - не зупинились би, може б і не привітались, тільки серце моло том било б у грудях, щоби вир ватись нарешті з людської не волі. Не роз'їхались у різні краї, не розділило їх ні море, ні океан. В одному й тому ж місті меш- кавшись, розійшлись навік, щоб ніколи не вмерла мрія. більшому гуртку стала ще біль ше цінна, стала нам дорога та конечна. Наші звичаї гостинно- сти вийшли з .нами із рідної стріхи в світ далекий. Не жа ліймо труду та часу і тут себе взаємно е г о с т и т и . Та найкра ще воно вийде при столі, на критім вишиваною скатертю та заставленім смаш-ними, запаш ними, домашніми стравами. Це створює настрій, викликує спо мини чогось із рідного краю. Коло нас кругом діти та мо лодь, яка цього гарного звичаю не винесла з хати. Та є такі різнородні можли вості -гостини, що все якусь можна підібрати, щоби відпо- Еідала нашим можливостям як у часі, коштах та мешканні. Яс но, до всього треба підійти з відкритою головою. Господиня мусить подолати всьому без найменшого занедбання у сво- Наша гостина
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28 
