Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28
Ганна Черінь Нехай живе мрія .. Спереду йшли двоє. — Борисе! Вищий на півтори голови, в сірому спортивному костюмі, обернувся: — Марійка! Вона не відповіла. Стояли так мовчки, бо заваджав той, третій. Неначе зрозумівши, присадкуватий став поспішно прощатись, аж загикався: — Т-так я т-тобі, Борисе, я той, вже п-піду. Нам все одно не тому розі розходитись. Коли його постать зникла за поворотом, обоє оглянулись, ніби хотіли пересвідчитись, що самі. Борис спершу хотів її поцілу вати, але подумав: “А що ж во на? Може забула, може обра зиться... Та й замужем, певно” Взяв її під руку. — Знаєш що? Давай підемо до університету, як раніше бу ло... — До університету? Що ж там робити? — Звісно, нічого... Там тепер все чуже — і ми чужі, відби лись... Я заходив якось — ду мав, спогади там живуть... Але ні: війна, розруха, льодова зима якось і спогади вигнали... Але ходімо тією дорогою. Забудь мо все — неначе колись... До бре? — Добре, — промовила Ма рія стиха і вперше глянула як слід на Бориса. Це вже не той, колишній, трохи смішний хлоп чина з кількома цяточками лас товиння на губах (вона ще ка зала “Рябі в тебе губи” і цілу вала в кожну цяточку окремо). Він тоді виглядав молодшим за свої роки. А тепер йому мало би бути двадцять вісім, а мож на дати на пять літ більше. А проте — може й покращав: змужнів, вилюднів... — А ти така сама незмінна* — неначе вгадавши її думки ска зав Борис і додав стиха: — Для мене. Кілька хвилин ішли мовчки; і зупинилися враз під тим каш таном, де він її вісім років то му вперше поцілував, як повер талися пізно зі зборів. Тоді на вулиці нікого не було, а хоч би й був? Хай бачать! Повітря пахло Різдвом, і зорі блимали тепло, як воскові свічечки. — Ти щасливий? — Ні Маріє, — без вагання відповів Борис. Ти забрала з собою моє щастя. — Нащо ж так патетично? — засміялась Марія голосно, але роблено. — Адже маєш дружи ну, мабуть і дітей? — Так, маю. — Скільки? — Що скільки? Дружину од ну, а дітей двоє. — Я про дітей питала. Зовсім не смішно. Знову мовчанка. — Ти памятаєш цей каштан, Маріє? — Памятаю. Свідок нашого кохання, нашої присяги, яку ми обоє зламали, — з якимсь при крим розчаруванням промови ла вона. Тоді вони поклялися, як це роблять міліони закоханих у цілому світі, присягли на довіч ну любов. Казали, що ні з ким іншим не одружаться. Що де б не були один одного знайдуть. А каштан недовірливо щось скрипів і докірливо хитав чор ними, голими вітами. — Де ж твоя клятва, Борисе? — Де ж твоя, Марійко?! Ти ж першою поклялась і першою порушила своє слово. Марійка, як береза під поду вом вітру, похилила кучеряву голову. — Я ж не знала, що буде вій на, що прийдеться жити в роз валеному будинку і ховатись в руїнах, щоб німці не забрали в Німеччину, а потім їсти брук вяну баланду в самому центрі Берліну, а по тім ще дороги й дороги, які, плутаючись, як змії, таки завели додому. — Так і я... Коли повернувся з війни, перш за все пішов до твоїх батьків, розпитував, але вони й самі нічого не знали. Ну, а потім одружився... Життя бе ре своє. — А як же твої вірші? Пи шеш? — Вішів писати не варт. Про Сталіна не хочу, а про інше не дають. — Чому ж, можна й про інше. — Та де там! Перш ніж доз волять написати про зівялу квітку чи про березневі світаніки треба кілограм паперу про во ждів та партію списати. А вже як про квіти, то хіба що десь на могилі героя Совєтського Сою зу, а як про березневі світанки — то хіба на день Восьмого Бе резня... — А все-таки, ми тоді щасли ві були — перебила Марія. — Памятаєш, як щодня один од ному нові рядки читали, рими й метафори дарували... — Тепер мені нема для кого писати. Моя дружина любить гарні вірші, тільки лиш ті, що надруковані а з моїх би, певно сміялась, якби прочитав. Вона й не знає нічого про мою по етичну хворобу. Мені ніколи не спало на думку їй щось прочи тати, навіть у перші часи нашо го одруження. Так і закинув... А ти? — Я теж. Мені й не дивно: я — мати, з дитиною зараз сам знаєш, як важко... Борис раптом до болю стис нув маленьку Марійчину руку. — Марійко! Ти не забула, чим закінчувалась присяга? Що, коли б нас доля розлучи ла, а потім ми знайшли один одного вже одруженими, хоч би й діти були — все покине мо й подамо один одному руку назавжди. Очі Бориса палали, як тоді, у вечір першого признання. — Ні, Борисе, це було тоді по-дитячому жорстоко сказано. Так говориш, поки своєї дити ни не маєш... Тепер вже пізно, вже не можна... — Чому? Стільки людей роз ходяться і одружуються вдруге і навіть втретє і таки знаходять своє щастя. Чи ти, може, лю биш свого мужа? — ревниво вигукнув Борис. — Ні, я його не люблю... Але любила. Так само, як і ти свою жінку. Прошу, прошу, не кажи мені нічого. Забудь, що з то бою тут я, і чесно згадай, що було два роки тому. Адже ка зав Їй, що любиш, — навіть що до неї нікого не любив. Адже так? Тоді й про мене нічого не думав... — Звідки ти знаєш? — роз гублено спитав Борис. Марії він брехати не міг. Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28 
