Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28
Ганна Черінь Нехай живе мрія .. Спереду йшли двоє. — Борисе! Вищий на півтори голови, в сірому спортивному костюмі, обернувся: — Марійка! Вона не відповіла. Стояли так мовчки, бо заваджав той, третій. Неначе зрозумівши, присадкуватий став поспішно прощатись, аж загикався: — Т-так я т-тобі, Борисе, я той, вже п-піду. Нам все одно не тому розі розходитись. Коли його постать зникла за поворотом, обоє оглянулись, ніби хотіли пересвідчитись, що самі. Борис спершу хотів її поцілу вати, але подумав: “А що ж во на? Може забула, може обра зиться... Та й замужем, певно” Взяв її під руку. — Знаєш що? Давай підемо до університету, як раніше бу ло... — До університету? Що ж там робити? — Звісно, нічого... Там тепер все чуже — і ми чужі, відби лись... Я заходив якось — ду мав, спогади там живуть... Але ні: війна, розруха, льодова зима якось і спогади вигнали... Але ходімо тією дорогою. Забудь мо все — неначе колись... До бре? — Добре, — промовила Ма рія стиха і вперше глянула як слід на Бориса. Це вже не той, колишній, трохи смішний хлоп чина з кількома цяточками лас товиння на губах (вона ще ка зала “Рябі в тебе губи” і цілу вала в кожну цяточку окремо). Він тоді виглядав молодшим за свої роки. А тепер йому мало би бути двадцять вісім, а мож на дати на пять літ більше. А проте — може й покращав: змужнів, вилюднів... — А ти така сама незмінна* — неначе вгадавши її думки ска зав Борис і додав стиха: — Для мене. Кілька хвилин ішли мовчки; і зупинилися враз під тим каш таном, де він її вісім років то му вперше поцілував, як повер талися пізно зі зборів. Тоді на вулиці нікого не було, а хоч би й був? Хай бачать! Повітря пахло Різдвом, і зорі блимали тепло, як воскові свічечки. — Ти щасливий? — Ні Маріє, — без вагання відповів Борис. Ти забрала з собою моє щастя. — Нащо ж так патетично? — засміялась Марія голосно, але роблено. — Адже маєш дружи ну, мабуть і дітей? — Так, маю. — Скільки? — Що скільки? Дружину од ну, а дітей двоє. — Я про дітей питала. Зовсім не смішно. Знову мовчанка. — Ти памятаєш цей каштан, Маріє? — Памятаю. Свідок нашого кохання, нашої присяги, яку ми обоє зламали, — з якимсь при крим розчаруванням промови ла вона. Тоді вони поклялися, як це роблять міліони закоханих у цілому світі, присягли на довіч ну любов. Казали, що ні з ким іншим не одружаться. Що де б не були один одного знайдуть. А каштан недовірливо щось скрипів і докірливо хитав чор ними, голими вітами. — Де ж твоя клятва, Борисе? — Де ж твоя, Марійко?! Ти ж першою поклялась і першою порушила своє слово. Марійка, як береза під поду вом вітру, похилила кучеряву голову. — Я ж не знала, що буде вій на, що прийдеться жити в роз валеному будинку і ховатись в руїнах, щоб німці не забрали в Німеччину, а потім їсти брук вяну баланду в самому центрі Берліну, а по тім ще дороги й дороги, які, плутаючись, як змії, таки завели додому. — Так і я... Коли повернувся з війни, перш за все пішов до твоїх батьків, розпитував, але вони й самі нічого не знали. Ну, а потім одружився... Життя бе ре своє. — А як же твої вірші? Пи шеш? — Вішів писати не варт. Про Сталіна не хочу, а про інше не дають. — Чому ж, можна й про інше. — Та де там! Перш ніж доз волять написати про зівялу квітку чи про березневі світаніки треба кілограм паперу про во ждів та партію списати. А вже як про квіти, то хіба що десь на могилі героя Совєтського Сою зу, а як про березневі світанки — то хіба на день Восьмого Бе резня... — А все-таки, ми тоді щасли ві були — перебила Марія. — Памятаєш, як щодня один од ному нові рядки читали, рими й метафори дарували... — Тепер мені нема для кого писати. Моя дружина любить гарні вірші, тільки лиш ті, що надруковані а з моїх би, певно сміялась, якби прочитав. Вона й не знає нічого про мою по етичну хворобу. Мені ніколи не спало на думку їй щось прочи тати, навіть у перші часи нашо го одруження. Так і закинув... А ти? — Я теж. Мені й не дивно: я — мати, з дитиною зараз сам знаєш, як важко... Борис раптом до болю стис нув маленьку Марійчину руку. — Марійко! Ти не забула, чим закінчувалась присяга? Що, коли б нас доля розлучи ла, а потім ми знайшли один одного вже одруженими, хоч би й діти були — все покине мо й подамо один одному руку назавжди. Очі Бориса палали, як тоді, у вечір першого признання. — Ні, Борисе, це було тоді по-дитячому жорстоко сказано. Так говориш, поки своєї дити ни не маєш... Тепер вже пізно, вже не можна... — Чому? Стільки людей роз ходяться і одружуються вдруге і навіть втретє і таки знаходять своє щастя. Чи ти, може, лю биш свого мужа? — ревниво вигукнув Борис. — Ні, я його не люблю... Але любила. Так само, як і ти свою жінку. Прошу, прошу, не кажи мені нічого. Забудь, що з то бою тут я, і чесно згадай, що було два роки тому. Адже ка зав Їй, що любиш, — навіть що до неї нікого не любив. Адже так? Тоді й про мене нічого не думав... — Звідки ти знаєш? — роз гублено спитав Борис. Марії він брехати не міг. Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28 
