Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28
Писанка на рятунок брата і сестри Через стовпці газет перейшов клич ЗУАДКомітету: допомо жіть братам і сестрам на ски- тальщинґ! Це остання хвилина простягнути їм 'помічну рукуі Велетенська праця, що її пере вів ЗУАДКомітет потребує ще завершення. Залишаються ще тисячі людей, здатних до пере селення, а сотні хворих і неміч них ще потребують опіки. В заклику зясовані найкращі засоби допомоги. Це є член ство осіб і організацій, одно разовий даток, збірка <на „пи- санку“, імпрези, влаштовані на користь „писанки“ Це все є добре відомі й оправдані спо соби. Та найважніше тут — зрозуміння і добра воля. Українське жіноцтво в Аме риці дало вже доказ зрозумін ня тієї справи. Добру волю ви являли всі ті, що виставляли ашуранси, висилали пакунки, зустрічали новоприбулих. Не хай же в них стане доброї волі й на це останнє зусилля. Ми знаємо — є багато таких, що знеохотились: мовляв — ново прибулі нас розчарували! Не хай вони тепер помагають! А новоприбулі скажуть, що саме тепер влаштовують хату й о щаджують кожний гріш. Та це дріб'ні перешкоди. Ми не допо магаємо людям тому, що вони нам подобаються чи ні, а тому що вони українці в потребі. А наше мешкання може трошки почекати в обличчі великого обовязку. Рятуємо людей, що виставлені на загиб'іль і тут по винні замовкнути дрібні непо розуміння. Недалекий вже гомін Вели кодніх дзвонів нехай пригадає нам, що -наша допомога може відвалити камінь горя та допо могти віджити тим братам і се страм, що сьогодні перекосять муки! Улас Самчук Великодний Гість (Памяті незабутньої Хариті Коновенко) Великдень 1942 року прово див я в камері 16 рівенської вязниді. Це було в найнижчо му, підвальному поверсі, де мі стилися цивільні вязні. Три вер хні -поверхи були заняті совєт- ськими полоненими. Понура, вузька щілина, під самою сте лею, у рівень із землею квадра тове віконечко, товсті грати і подвійна густа сітка затягають його простір. На стінах різно барвний грибок-пліснява і мо- торошно-зловіщі відбитки до лонь, пальців та різних потьо- ків. Кажуть, що перед відхо дом совєтів тут замордов-ано кілька десятків людей. Попав сюди за статтю „Так було, так буде“, вміщену в ре дагованій мною газеті „Во линь". Мені загрожено вивозом до концентраційних таборів, бо крім статті, німці мали на мене цілу купу доносів. Про це дба ли конкуруючі наші партії, різ ні темні люди і взагалі Юди, яких у такий час не бракує. Я знав, що це таке німецький концентраційний табір воєнно го часу і завзято боронився 'проти такої „привабливої" пер спективи. До того за мене ста ралося багато наших організа цій, урядів, громад, окремих осіб, включно до покійного, світлої памяті, Митрополита Шептицького. Це все подавало -мені деякі надії і я з величез ним напруженням чекав закін чення свого слідства. В такому стані застав мене Великдень. Було подвійно при кро. Це мав бути мій перший Великдень на рідних землях, після пятнадцятилітнього ски- тання ка чужині. Свято, рідні люди, знайомі: і враз на тобі! Але я не падав духом. Перед моїм вікном іззовні завжди стояла купка виснажених ти фом і голодом полонених із нашої вязниці. Вони гукали на мене через сітку: — Пан редак тор! А, пан редактор! Запойте! (Заспівайте). І я співав їм. Осо бливо подобалась їм пісня „В Закарпатті радість стала” і моя улюблена „Ой, п’є вдова, гу ляє,на смерть вдова не дбає". Ці й інші пісні співали -ми іноді цілим коридором, повистром лювавши голови з великих кор- мушок у дверях. Наша вну трішня варта складалася з со- вєтських полонених-парашути- стів, які не дуже нам докучали, а до мене вони -мали особливий сентимент, бо часто діставали від мене щось попоїсти. Жевріла маленька надія, що на Великдень мене випустять. Але минали дні, прийшов і Ве ликдень, перший день, другий — дарма. Туга густішає, погані думи н‘як не покидають голо ви. До всього нам зовсім забо ронені побачення. Я сидів (по рядком винятку) у камері „нур фюр дойче“, тобто в камері для німців. Тут не така тіснота, а до всього ми маємо, хоч ду же погані й вошиві, а все таки ліжка. Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28 
