Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Projects
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10
Ледви ПІВ ГОДИНИ Як на дворі була негода, а я переходила побіч цеї хати за моїми покупками — хлопяча головка ціла в золотих кучерях виглядала .кожного разу з цих самих вікон 'першого поверха. Пазолоть на дитячім волоссю бдестіла метадем, і побачивши йото перший раз я підвела ли це до гори даремне шукаючи за промінням сонця, що — як дуїмала — продерлося, крізь сі рий кожух неба та спочило на хлоіпячій головці,. Крім неї т,а ручок ■— не ба гато більше з дитини видко було з вулиці. Зріст незібіїльша трьох років дотягнув хлопчика до цього місця, де вже сам, без іто'мочї маминих рамен мііг він ОГЛЯДаТИ СВІЙ КрІвЬ ШИ|бку СВО ЙОГО' царства. І видно було, як ця..неіпобори!ма цікавість у ди тині забивала усе змучіения в малих ніжках, бо хлопчик ви стоював при вікні прямо ЦІЛИ- ми годинами. Вимахував до прохожих ручками, .радів, смі явся так, «начеб усе, що діяло ся. за шибою належало до йо го знаної та найбільш любле ної ігри. Може ізза ц'ьоіго,чщо'у хлоп чика були великі карі очі — не звичайність у золотоволосих. Се може тому, що усі малі* діти подабають на квіти. Та зараз з першого разу, як побачили його, ми обі з Ганусею погоди лися назвати його хлопчик- соняшник. Ми сміялися до ньо го а він до нас, говорили до сббе не чуючи слів, і після кіль кох ледви проходів так запри язнилися, що хлопчик пізнавав нас навіть між більшою тов- поюі прохожих всміхаючись немов до когось з рідні. Коли' одного райку не було його' на свойому місці — я по мітила ще іншу незвичайність у цих самих вікнаїх. Як у них бувала дитяча головка — ціла моя увал а зосереджувалася на ній не завважуючи багато' біль ше. Під неприсутність диггини я побачила, як прегарними бу ли занавіски, що ними якась жіноча рука прикрасила вікна. Ні цяткованої тканини з мор щенням довкруги, ні з бавов няного чи районового серпан ку, розвішеного на цілу довжи ну. Ні з 'імітованого мережива, що лодабає на почеплені арку ші паперу, в яких хтось пови різував примітивні взори. Ко ротко — це не був НІОДИ'Н З'І знаник типів, занавісок, що за- слонюють сотки тисяч нюйор- оьких вікон окриваючи за со бою людей і їхні страви. Зана віски 'були з білого шовкового серпанку, багато прикрашені ,ручним .гаіггом та вирізуван ням, обведені довкруги тендіт ним як павутиння мережевом, Я пристанула "і заскочена не сподіванкою гляділа еа них на че не розвішений у музейній скритці зразок прикладного мистецтва. З цих даївних, дале ких часів, коли жінки вжива ли самої лиш іголки та нитки, коли переливалася їх пребага та уява та дошкулював голод за красою. У вікні вдойОрсько го мешкального дому, про я- коїго вТшпяд подбала механічна рука та департамевтовий склеп — ці занавіски видавались див ним- анахронізмом. А серед скромного окруження вулиці — дащо' чвашиуватим, неопра- вданим люїксусом,. Та на ділі — це ні трохи не вменшувало їх ньої) краси, і. я не могла відір вати від ник очей поки не по хопилась, як непристойно за глядати з такою нахабністю у чужі віікна. У погідні дні хлопчик бавив ся на 'хіднику біля хати. Стри бав no входових ступенях або проходжувався по вузкій це ментовій ли'стві що обрахову вала грядочку перед вікнами. Коликачися ритмічно розпрос- тиргів широко рамена, щоб вдержати рівновагу, та немов у танку перехилявся на одну та другу сторону ізі, зручністю і чаром невидимим! у дИгині. У синій габардиновій одежі, з притяглою шапочкою під я- кою зарисовувалася пропорці- оиаліьіва головка, а кілька зо лотих кучериків вимикнувшись танцювали над чолом — пода- бав на мистецьку статуетку що зображує зручність і фізичну досконалість дитини. Коли я підходила до нього та нахи лившись іпиітала про імя — він кю'жното разу вибухав сміхом, наче знечевя розсипав хто ці лу пршюріїцу дзвіночків. Потім завертав швиденько в сторону доіму, вдралувашоя миттю по. сходах і визираючи зпоза две рей відповідав пустотливо, а рішучіе: “Я не хочу тобі сказа ти!” Такто ми й не довідалися йо го імени, і остав він для нас на вісе хлопчикоім-соняішвиком. * * * Цього ранку пожарвича сто рожа, що переїздила нашою вулицею дзвонила та трубіла так несамовито, що Гануся за ткала руїками вуха і тісно за плющила очі переконана ма буть, що гомін теж і цьою дорогою дістається до її свідома. З б и р а в с я він ці лий десь у нашій близькій око лиці, бо чути було' як авта за держувалися, завертали, а нові наїздили. Понад усе вибивався один звук сирени, (проймаючий наче людське голосіння^ що не вгавав беручи верх над цілою шаленою орхестрою. Я вихи лилася через вікно. Високі сті ни домів заслошовали небозвід і нікуди не можна було догля-, нути слідів диму. Невеликий гурт людей стояв на розі та гля дів в сторону куди їхали по- жарники. Та швидко розбився немов поцілив його хто каме нем: люди повсідали до авто бусу, то розбіглись на сторони. На годиннику добіігала девята, а у таку хвилю не багато лиша ється часу на це, щоб глядіти на діяльність пожарників. “ІНе бійся донечко” — вспо- коюівала я дитину. “Це певно кіітка ,віпала до комина і фаєр- мени мусять її витягати”. Ди тина, .хоч не виглядала, щоб повірила моїх 'Слів, то всеж за хопилась незвичайністю мойо го вияснення та швидко поча- ча дофантаїзовувати собі до нього цілу історію про непо сидющу кітку. Ми обі не бага то вже звертали уваги на вули чні звуки, які щораз то більше втихали. Коли ПО' хвилі я в дру ге виглянула крізь вікно — на вулиці не діялося нічого, що замолочувалоб її звичайний о- браз. Якийсь старик водив на ремені собаку, біля сусідаої ха- • ти задержалося вантажне авто, а молочар здоровив прохожу жінку прикладаючу на війско- вий лад руку до шаіпки та роз казував ш щось веселого. ДрО-f нісся з подвіря свисток листа- ря, а я покинула вікно та заб- ‘ ралася вигладжувати раніш- ний нелад надоложуючи пос піхом втрачений час. Булаїб й не звернула уваги на торохко тіння поїжарничих авт, що вер тали, колиіб не Гануся, яка ра діла голосно з цього, що фа- ермени витягнули вже кітку з комина. 'Біля полудня я вийшла з ди тиною на покупки. День був холодний і мрячний, а завер нувши на наїйіблищому розі у вулицю при якій жив наш хлоінчик-соняшіник ми не дуже й сподівалися застати його на дворі при своїх звичайних ган кових вправах. Гануся погро жувала, що сегодня вже напев но закличе до хлопчика “Hello Sunflower!” — на що ніколи дотепер не могла відважитися, коли стрінулася з ним віч — у віч. Ми обі були у веселому настрою, який у дитині завсіь ди викликує свобода рухів, що з неї може краще користати покинувши оібмежіениїй простір мешкання. У мене цього ранку вигляд моєї хати заважив иа самопочутті: коли від дверей кинула в останнє зором по кімнатах — усе було чисте, на свойому* місці та у ладі І я вийшла з цим почуттям, що до хати поверну радо, як до місця де мені найліпше. Мешкальний дім, у якому жив наш 'Хлопчик мав браму у кольовіяльному стилі з даш ком на колюмнах, висунееих кілька ярдів у хідник. Вікна, у які ми все гляділи, були пер шими за брамою, схованії амс до цеї хвил(і .поки перейшлося побіч неї. Дитина у вікні явля лася перед нами у останній хвилі, а деколи ми разіть бави лися з нею хованки крізь вікно: то визирали апоза колюїмн, то ховалися поза ними на преве лику радість хлопчика та Гану сі. Перед брамою стояло кілька жінок, і я подумала, що певно так як вчора у цьому самому місці, говорять про листи від вояків та мясо якого забрак ло у різника. Дитина схопила мене за руку та замовкінуївши знечевя йшла дивно збентеже на біля міене. Ми минути жінок, і з готоївою усмішкою приви- таїння звернула лице до вікон. Це, що побачила там у одно му менті відкинуло' мене взад і я розглядалася довкруги немов похопившись Знечевя на цьо му, що заблукали. З місця, яке так добре знала, дивилися на мене два чорні, закопчені от вори ібеїз шиб та з вирваними вітринами. Крізь них визирало нутро хати: пусте, як лушпина з горіха, з поморщеного, чор- нок» стелею, порозбиваними цеплам'И та осмаленими 1 стіна ми, що повидувалися наче мі хурі на попечений шкуїрі. З групи відділилася жінка і підійшла до мене. “Пожежа!” — говорила. “Пів години — і ось, це все, що ос- тало 3 мешкання”. Простягну ла руку, і аж тоді побачила я на землі під вікном жмух за копчених пружин, що химер ними спіраліями іп'оириліягали до стіни, наче ганучі рослини. Обсмалене клочя трималося ще де-не-де сталі та гойдалося на вітрі наче сухе бадилля. “Мама вийшла до склепу” — продовжувала жінка. Говорила з х наголосом, модуляцією, з продуманими перервами — на че підготовану мову. Розікошу- валася моїм, збентеженням, або ае спішилас доіповідатиь кінця. “ІНе знати ;від чого>, мабуть ві[д сірників заіймилися занаві ски і миттію станули в огні пе рекидаючи полуїмл на вітрини вікон та решту мешкання. То му годі було що вратуївати. Входові двері зміцнені залі зом, а поки їх розбили — бу ло вже запізно. Чоловік—ман дрівний сейлсмен, і хто зна, чи за кілька днів досягне йото ві стка про пожежу. Жінка, ви глядає зійшла з ума. Забрали її до шпиталю”. Павза. “А — а хлопчик?” — ледви видісталооя з мого горда.. Хо- тілаб заглушити, завернути питання назад, та віже запізно. Жінка має талант драматизу вання. У відповідь довга — довга мовчанка. “Згорів” — паде нарешті. Клав дія Олесницька
Page load link
Go to Top