Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
Пригадую, наприклад, проф. Климентину Кульчицьку, яка у гімназії навчала нас приро- дознавства. Вона приходила до кляси, става- ла у дверях і строгим поглядом дивилась на всіх доти, аж поки всі не затихали. Тільки тоді підходила до свого столу. Знову ж, славний український науковець проф. Державин вда- вав короткозорого, затуляв лице підручником і «нічого не бачив і не чув». Сестри в молодших клясах - в Україні і тут - любили користувати- ся лінійкою. Коли ж мої сини часом зустрінуть десь на фестивалі давно небачених колишніх однокласників, то згадують не добрих, спокій- них учителів (хоч такі були), а сестру Мартин, яка добряче лупила їх лінійкою та виставляла за двері і яку вони дуже боялися. Але сини ма- ють дуже гарні спогади про вчительку з садоч- ка школи Юра – пані Полю Книш. Перші три кляси я навчалася у малому га- лицькому містечку Яворові у школі монастиря сестер Василіянок. У Яворові до війни було ба- гато шкіл: три гімназії, дві вчительські семіна- рії, торговельна школа і три початкові школи. Нашою вчителькою була сестра Емілія - дуже гарна, з делікатними тоненькими руками і в золотій оправі окулярах. Вона була вельми ко- ректна з нами, а тому всі ми, дівчатка, хотіли стати монахинями, як сестра Емілія. Після трьох років навчання прийшли сові- ти. Сестри десь зникли, їх замінили місцеві вчителі. Крім однієї приїжджої (росіянки або єврейки), яка вчила нас російської мови й українською не розмовляла. Ми її не любили, називали «шкробанка». Я ж не любила її осо- бливо, бо вона вперто зверталася до мене «Шура» (так за совітів кликали тих дівчат, хто мав ім’я Олександра; хлопців називали кра- ще – Cаша). Пізніше прийшли німці. При них учителі, крім тої росіянки, були ті самі і нічим не цікаві. А 7-й кляс народної школи в Україні я закінчила, коли була війна. До нас набли- жався фронт і сім’я виїхала до Словаччини, а я рік до школи не ходила. У вересні 1945-го р. я поступила до 4-ї кляси української таборової гімназії в Авґсбурзі. Тут були вчителі з Великої України, а також багато професорів з Подєбрадської української гімна- зії в Чехії. Усі вони - дуже добрі та освічені, на- магалися передати нам знання, але також були заклопотані своїми особистими справами: матеріяльними, еміґраційними, родинними... Мало хто з них цікавився нами та нашими про- блемами поза школою, не було т. зв. дорадни- ків (councellors), які б нам, 15 – 16-літнім, щось порадили у нашому «тінейджерському» не лег - кому житті. Винятком був проф. Маеко Антоно- вич - онук відомого історика Володимира Ан- тоновича, вчителя Михайла Грушевського. Він останніх два роки навчання в гімназії вчив нас німецької мови та літератури. Коли він вперше прийшов у кляс, то справив враження непев- ного, скромного, незарадного вченого. Я відра- зу почала хвилюватися за нього, бо наші хлопці були трохи збиточники. Наприклад, на лекціях з релігії старенького отця курили під лавками цигарки, а у проф. Державина, вчителя латини, кидали папірцями. Але так не сталося! Маеко Антонович цікавився нами, розмовляв у кори- дорах, розпитував про зацікавлення, про по- ходження, про бачення майбутнього. А по яко- мусь часі збирав нас, зацікавлених, і ми йшли десь поза табір на поляни, де він читав нам щось і втягував у дискусію, особливо хлопців. Декого не раз запрошував до своєї таборової кімнати, де його дружина або її мама частували чимось смачним, а проф. Антонович показував свою колекцію поштівок, давав почитати жур- нали з перекладами скандинавських і серб- ських письменників. Одного разу організував поїздку до Мюнхену на фільм «Червоні чере- вички» і потім, вже в школі, заохотив кожного висловити думку про фільм. Було дуже цікаво, бо ми не мали доступу до книжок чи журналів, і кіно в селі не було. Хлопці в нашій клясі трохи споважніли, почали навіть говорити про філо- софію та політику. Був ще один учитель - Во- лодимир Леник, який також часто розмовляв з нами на різні теми. Я згадала деяких учителів з моїх шкільних років, які цікавилися нами більше, розуміли тяжкі умови, в яких ми перебували, і намага- лися розширити діапазон наших зацікавлень і думок, поглядів на життя і світ. Вдячна їм до нині. Our Life | Наше життя 23
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
