Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Projects
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
Пригадую, наприклад, проф. Климентину Кульчицьку, яка у гімназії навчала нас приро- дознавства. Вона приходила до кляси, става- ла у дверях і строгим поглядом дивилась на всіх доти, аж поки всі не затихали. Тільки тоді підходила до свого столу. Знову ж, славний український науковець проф. Державин вда- вав короткозорого, затуляв лице підручником і «нічого не бачив і не чув». Сестри в молодших клясах - в Україні і тут - любили користувати- ся лінійкою. Коли ж мої сини часом зустрінуть десь на фестивалі давно небачених колишніх однокласників, то згадують не добрих, спокій- них учителів (хоч такі були), а сестру Мартин, яка добряче лупила їх лінійкою та виставляла за двері і яку вони дуже боялися. Але сини ма- ють дуже гарні спогади про вчительку з садоч- ка школи Юра – пані Полю Книш. Перші три кляси я навчалася у малому га- лицькому містечку Яворові у школі монастиря сестер Василіянок. У Яворові до війни було ба- гато шкіл: три гімназії, дві вчительські семіна- рії, торговельна школа і три початкові школи. Нашою вчителькою була сестра Емілія - дуже гарна, з делікатними тоненькими руками і в золотій оправі окулярах. Вона була вельми ко- ректна з нами, а тому всі ми, дівчатка, хотіли стати монахинями, як сестра Емілія. Після трьох років навчання прийшли сові- ти. Сестри десь зникли, їх замінили місцеві вчителі. Крім однієї приїжджої (росіянки або єврейки), яка вчила нас російської мови й українською не розмовляла. Ми її не любили, називали «шкробанка». Я ж не любила її осо- бливо, бо вона вперто зверталася до мене «Шура» (так за совітів кликали тих дівчат, хто мав ім’я Олександра; хлопців називали кра- ще – Cаша). Пізніше прийшли німці. При них учителі, крім тої росіянки, були ті самі і нічим не цікаві. А 7-й кляс народної школи в Україні я закінчила, коли була війна. До нас набли- жався фронт і сім’я виїхала до Словаччини, а я рік до школи не ходила. У вересні 1945-го р. я поступила до 4-ї кляси української таборової гімназії в Авґсбурзі. Тут були вчителі з Великої України, а також багато професорів з Подєбрадської української гімна- зії в Чехії. Усі вони - дуже добрі та освічені, на- магалися передати нам знання, але також були заклопотані своїми особистими справами: матеріяльними, еміґраційними, родинними... Мало хто з них цікавився нами та нашими про- блемами поза школою, не було т. зв. дорадни- ків (councellors), які б нам, 15 – 16-літнім, щось порадили у нашому «тінейджерському» не лег - кому житті. Винятком був проф. Маеко Антоно- вич - онук відомого історика Володимира Ан- тоновича, вчителя Михайла Грушевського. Він останніх два роки навчання в гімназії вчив нас німецької мови та літератури. Коли він вперше прийшов у кляс, то справив враження непев- ного, скромного, незарадного вченого. Я відра- зу почала хвилюватися за нього, бо наші хлопці були трохи збиточники. Наприклад, на лекціях з релігії старенького отця курили під лавками цигарки, а у проф. Державина, вчителя латини, кидали папірцями. Але так не сталося! Маеко Антонович цікавився нами, розмовляв у кори- дорах, розпитував про зацікавлення, про по- ходження, про бачення майбутнього. А по яко- мусь часі збирав нас, зацікавлених, і ми йшли десь поза табір на поляни, де він читав нам щось і втягував у дискусію, особливо хлопців. Декого не раз запрошував до своєї таборової кімнати, де його дружина або її мама частували чимось смачним, а проф. Антонович показував свою колекцію поштівок, давав почитати жур- нали з перекладами скандинавських і серб- ських письменників. Одного разу організував поїздку до Мюнхену на фільм «Червоні чере- вички» і потім, вже в школі, заохотив кожного висловити думку про фільм. Було дуже цікаво, бо ми не мали доступу до книжок чи журналів, і кіно в селі не було. Хлопці в нашій клясі трохи споважніли, почали навіть говорити про філо- софію та політику. Був ще один учитель - Во- лодимир Леник, який також часто розмовляв з нами на різні теми. Я згадала деяких учителів з моїх шкільних років, які цікавилися нами більше, розуміли тяжкі умови, в яких ми перебували, і намага- лися розширити діапазон наших зацікавлень і думок, поглядів на життя і світ. Вдячна їм до нині. Our Life | Наше життя 23
Page load link
Go to Top