Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
16 WWW.UNWLA.ORG “НАШЕ ЖИТТЯ”, ЧЕРВЕНЬ 2017 НАША СУЧАСНИЦЯ « От де, люде, наша слава... » (Т. Шевченко) Цією статтею та за підтримки її автора Тетяни МакКой відновлюємо рубрику « Наша сучасниця » — про жіночі постаті, які уособлюють сучасну українську жінку. Це рубрика, де розповідатимемо про жінок, які живуть, працюють і творять поряд з нами; про наших союзянок, які є прикладом поширення у світі доброти та інших моральних чеснот. ОХ, ЦІ «ДИВНІ МЕТАФОРИ» ДОЧЧИНОЇ ЛЮБОВІ... Раїса Лиша . Давно, ще в 1991-му, померла мама в Раїси Лиші – поетки-дисидентки, худож- ниці, есеїстки, журналістки, яка з невеличкою командою однодумців продовжує в Києві творити православно- філософський часопис Єв- гена Сверстюка « Наша віра ». Однак часопис – то її проза, її будень і, якщо хочете, її молитва перед «іконостасом» сьогоднішніх тривог. А от поезія – це її празник. Якась невимовно- манлива далина відкри- вається, коли читаєш Раїсині вірші, а матір поетки пізнаєш у них навіть там, де, сказав би якийсь лінивець думки, немає навіть натяку. Бо все у наших душах проросло від матері, від її слова та хліба, мозолів і молитв. І хіба могло бути інакше в Раїси – дочки, якій від мішка й досі, певно, пахне вишарпаною молодістю її батьків? Вона виросла в с. Ялосоветівка (Єлисаветівка) на Дніпропетровщині, як виросло багато нас – дітей радянської епохи, що вчили Шевченка за вихолощеним «Кобзарем» і соромились десь по столицях обзиватись українською, зневажали Мазепу- «запроданця», а штани «в дудочку» вважали достойною альтернативою козацьким шароварам. Однак у Раїси якось так вийшло, що вона і рід свій козацький знає глибше, ніж багато хто з нас, і в край свій рідний вросла вербою при дорозі, і Божий урок шанує з чистим серцем. А слово, колись перелите в неї матір’ю, несе на своєму творчому коромислі так, що в багатьох критиків викликає зачудування. Ось як гарно сказав про це письменник Богдан Бойчук, відгукуючись у своєму «Світо-Виді» на її першу збірку «Трисвіт» (Київ, «Український письменник», 1994): «...Ці прості й водночас такі незвичайні, такі дивні метафори цілком природно заходять у простір нашої пам’яті й збуджують там найглибші й найінтимніші струни нами пережитого». Або ось у Любомири Крупи (газета «Свобода», США, травень 1993- го р.) читаємо: «...Це так на перший погляд просто, бо поетична оповідь вдягнена в небувалі метафори». Чи хоча б і в Сіґварда Ліндквіста – літературознавця із Швеції і, здавалось би, зовсім чужої українському менталітету людини – як усе- таки багато було сказано одним заголовком – «Інтуїтивний модерніст» (стаття в газеті Tisdag, 1995). Інтуїція – це й справді Раїсина царина. Отак і в матері її було колись: інтуїтивно вкидала до фартуха груші чи яблука, бо хіба ж до кумів з пустими руками підеш?.. Інтуїтивно вибирала кращі пиріжки – щоб і не підгорілі, і не запалі, бо хоч і до сусідки всього-на-всього збиралася «на хвильку», а все ж це були свого роду гостини, неписаний ритуал, яких диктував певні правила. Як засвідчує сама Раїса Лиша в спогаді-інтерв’ю «Дерево Світу зітхає», мама її, Наталка «Лишиха» з роду Золотовусів, сама ті ритуали ніби й творила, аж молодіючи від радості обдарувати когось... аж розквітаючи від власних смачно-барвистих слів. Вони сипалися з неї, мов тії ж грушки з фартуха. Материн талант оповідачки дивував юну доньку настільки, що стала записувати ті дивні словотвори. А заодно й долю материну та батькову глибше пізнавати...
Page load link
Go to Top