Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
16 WWW.UNWLA.ORG “НАШЕ ЖИТТЯ”, ЧЕРВЕНЬ 2017 НАША СУЧАСНИЦЯ « От де, люде, наша слава... » (Т. Шевченко) Цією статтею та за підтримки її автора Тетяни МакКой відновлюємо рубрику « Наша сучасниця » — про жіночі постаті, які уособлюють сучасну українську жінку. Це рубрика, де розповідатимемо про жінок, які живуть, працюють і творять поряд з нами; про наших союзянок, які є прикладом поширення у світі доброти та інших моральних чеснот. ОХ, ЦІ «ДИВНІ МЕТАФОРИ» ДОЧЧИНОЇ ЛЮБОВІ... Раїса Лиша . Давно, ще в 1991-му, померла мама в Раїси Лиші – поетки-дисидентки, худож- ниці, есеїстки, журналістки, яка з невеличкою командою однодумців продовжує в Києві творити православно- філософський часопис Єв- гена Сверстюка « Наша віра ». Однак часопис – то її проза, її будень і, якщо хочете, її молитва перед «іконостасом» сьогоднішніх тривог. А от поезія – це її празник. Якась невимовно- манлива далина відкри- вається, коли читаєш Раїсині вірші, а матір поетки пізнаєш у них навіть там, де, сказав би якийсь лінивець думки, немає навіть натяку. Бо все у наших душах проросло від матері, від її слова та хліба, мозолів і молитв. І хіба могло бути інакше в Раїси – дочки, якій від мішка й досі, певно, пахне вишарпаною молодістю її батьків? Вона виросла в с. Ялосоветівка (Єлисаветівка) на Дніпропетровщині, як виросло багато нас – дітей радянської епохи, що вчили Шевченка за вихолощеним «Кобзарем» і соромились десь по столицях обзиватись українською, зневажали Мазепу- «запроданця», а штани «в дудочку» вважали достойною альтернативою козацьким шароварам. Однак у Раїси якось так вийшло, що вона і рід свій козацький знає глибше, ніж багато хто з нас, і в край свій рідний вросла вербою при дорозі, і Божий урок шанує з чистим серцем. А слово, колись перелите в неї матір’ю, несе на своєму творчому коромислі так, що в багатьох критиків викликає зачудування. Ось як гарно сказав про це письменник Богдан Бойчук, відгукуючись у своєму «Світо-Виді» на її першу збірку «Трисвіт» (Київ, «Український письменник», 1994): «...Ці прості й водночас такі незвичайні, такі дивні метафори цілком природно заходять у простір нашої пам’яті й збуджують там найглибші й найінтимніші струни нами пережитого». Або ось у Любомири Крупи (газета «Свобода», США, травень 1993- го р.) читаємо: «...Це так на перший погляд просто, бо поетична оповідь вдягнена в небувалі метафори». Чи хоча б і в Сіґварда Ліндквіста – літературознавця із Швеції і, здавалось би, зовсім чужої українському менталітету людини – як усе- таки багато було сказано одним заголовком – «Інтуїтивний модерніст» (стаття в газеті Tisdag, 1995). Інтуїція – це й справді Раїсина царина. Отак і в матері її було колись: інтуїтивно вкидала до фартуха груші чи яблука, бо хіба ж до кумів з пустими руками підеш?.. Інтуїтивно вибирала кращі пиріжки – щоб і не підгорілі, і не запалі, бо хоч і до сусідки всього-на-всього збиралася «на хвильку», а все ж це були свого роду гостини, неписаний ритуал, яких диктував певні правила. Як засвідчує сама Раїса Лиша в спогаді-інтерв’ю «Дерево Світу зітхає», мама її, Наталка «Лишиха» з роду Золотовусів, сама ті ритуали ніби й творила, аж молодіючи від радості обдарувати когось... аж розквітаючи від власних смачно-барвистих слів. Вони сипалися з неї, мов тії ж грушки з фартуха. Материн талант оповідачки дивував юну доньку настільки, що стала записувати ті дивні словотвори. А заодно й долю материну та батькову глибше пізнавати...
Page load link
Go to Top