Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
СЛОВО ПРО ДВАДЦЯТИП’ЯТИЛІТТЯ 50-го ВІДДІЛУ СУА В АНН АРБОРІ Будучи викладачем літератури, я свідома жан рових нюансів та визначень, отже довго вагалася як назвати цю мою доповідь: панегірик, літопис, пох вальне слово, чи просто Слово (з великої літери, звичайно)? Зупинилася на останньому, бо звучить і святочно, і скромно, а наш Відділ славний своєю скромністю. Назва ’’літопис” аж ніяк не надавалася, бо я маю слабку пам’ять щодо усяких дат: ще в школі, пригадую, на іспиті про добу Петра І наважи лася згадати одну-однісіньку дату й помилилася на сто років... Отже, у моєму ’’Слові” не очікуйте ніякої хронології, хто після кого головував, хто перший святкував двадцятип’ятиліття одруження, коли відбу валися всякі імпрези, виставки та печення бараболі. Особливо важко мені було пригадати усіх наших голів. Замість пригадувати, хто головував, було легше пригадати, хто не головував. Це щось як у тому жарті, де жінка приходить додому й розповідає чоловікові: ”1 чого тільки не було в крамниці! І хліба не було, і цукру не було...”. Отак і я: "Кого тільки не було на чолі нашої славної організації: і Оксани не було, й Зені не було...”, але ліпше не називати прізвищ тих, ’’кого не було”, бо вони тепер тут є. А найкраще й найпевніше взагалі ніяких прізвищ не називати, користаючись зручним українським ’’безособовим” зворотом, таким як ’’було зроблено”, ’’говорилося”, ’’писалося” й ’’дискутувалося”. Отже, якщо відкинути хронологію й не називати прізвищ, то справа стає значно простішою: перера хувати "фази” нашої діяльности (висловлюю подяку пані Любі за цю геніяльну ідею і за науковий термін "фаза”). Фаза перша: школа українознавства. Але цьому передувало заснування самого відділу (здається, десь у 1966 році, адже святкуємо 25-ліття). Тоді нас була горстка, але ентузіязму було досить, особливо коли до нас власною персоною прибули високо поставлені гості з Окружної Ради СУА в Дітройті Анастазія Вокер та Лідія Колодчин, яку маємо при ємність бачити сьогодні. Вони аж ніяк не перейма лися фактом нашої малої чисельности і запропонува ли зробитися підвідділом 37-го Відділу, яким тоді керувала А. Вокер. Так і зробили, і кілька років ми існували як підвідділ, що нас цілком влаштовувало: внески були нижчі й відповідальности було менше. Аж нарешті ми мусили усамостійнитися, бо вже не випадково — наші лави зросли. Довелося не тільки стати на власні ноги, а ще й охреститися (тут щось негаразд у статуті СУА, бо він розходиться з цер ковним, там людина спочатку хреститься, а тоді вже стає на власні ноги). Отже, у фазі першій ми усім відділом проводили школу українознавства для на ших дітей. Щосуботи вранці збиралися в приміщенні грецької церкви і вчили дітей таких предметів як граматика, географія і гарне поводження, скорочено ”га-га-га” (це український відповідник до англійських трьох ”Р”). Мали професійного досвідченого вчителя в особі Надії Стрихар (бачу, що без прізвищ не обійтися), нас перевіряли професійні інспектори, й ми видавали офіційні свідоцтва закінчення такої-то кляси. Для нових членів нашого Відділу ці роки нічого не говорять, а для тих, хто вчився, говорять аж за багато, бо вчилися й ми разом з дітьми, при чому головні предмети для дорослих були терпеливість, терпеливість і ще раз терпеливість! Фаза друга: зовнішні зв’язки. Як відомо, це одна з цілей СУА. Тут треба згадати відвідини американ ських шкіл з доповідями, показом писанок, кераміки та інших зразків народного мистецтва; влаштовуван ня виставок книг у міській бібліотеці, участь в інтер національних студентських фестивалях, спровад- ження танцювальної групи з Дітройту, яка виступила перед членами американського жіночого клюбу міста Анн Арбор. Крім того про нас писали у міській газеті, і то не один раз, не згадуючи вже про таке до сягнення, як проголошення дня 22 січня днем укра їнської незалежности тодішнім мером нашого міста. Фаза третя: участь у міських ярмарках. Тут потрібно гоголівського хисту, щоб достойно описати наші титанічні зусилля з готуванням шатра, печива, книжок, вишивок, зразків українського різьбарства й гончарства, а головне — іспит витривалости наших нервів, ніг та рук, коли доводилося годинами стояти в шатрі у літню спеку, всміхатися до публіки й по яснювати, що Україна це щось зовсім інше, ніж Росія, щось на зразок Ірляндії та Англії (чомусь цей приклад здається нам усім дуже переконливим, бо, мовляв, це повна паралеля до нас і росіян, а що історична наука цієї паралелі не добачає, це нас не дуже турбує). Ярмарки давали деякий прибуток, хоч, зда ється, чоловіки нашої громади більше заробляли на українському пиві німецього виробу (їхній прибуток ішов на ціль). Деякі чоловіки часом і нам допомагали, за що їм щира подяка. Якийсь час ярмарки разом з продажем печива — у приміщенні компанії Едісон — перед Різдвом були нашим єдиним засобом заробити копійку. Решту копійок додавали з власної кишені, поки не здогадалися, що можна ще заробляти ко лядуванням. Коляда була в нас цілком призначена на потреби школи українознавства, а коли школу всі наші діти закінчили, то коляда почала бути джере ом нашого добродійства (допомоги сиротам у Европі, жертвам повені в Бразилії, а згодом на стипендії, спочатку українській студентці у Бразилії Марії Ло зовій, а згодом учневі семінарії, майбутньому свя щеникові (так ми, принаймі, надіємося) Гавриїлові Бобалові. Тут я по суті перейшла вже до фази четвертої: харитативної. Фаза п’ята: культурно-освітня, або, як вислови лася пані Люба, музична й літературна. Хоч серед
Page load link
Go to Top