Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
БЕЗСОННА НІЧ У ЛІКАРНІ Лежу в лікарні. У носі — кисень, праве око за крите грубою пов’язкою, ліва рука прикріплена до дожильноі машини. Тихо і рівномірно просочуються каплі по довгій плястиковій рурці. Лікар каже: го стра бактерійна інфекція ока, рідкісний, але мож ливий випадок. Будемо лічити ззовні і зсередини. Треба багато часу і терпеливости. Війна в Перській затоці скінчилася, а мій старий організм змушують воювати на два фронти. Що години день і ніч потрійні краплі до очей, антибіотики дожильно, ще якісь таблетки ковтати... Збираю всю свою терпеливість, щоб заснути... Примикаю ліве око, і на голову натискає сітка з чорних, покручених залізних прутів. Вона пригнічує, відкриваю око. Ве чоріє, але на стіні виразно біліє великий кружок годинника. В осередку прикріплені три чорні руки. Найменша метушливо бігає, шукає дороги вирватися, пізнати, що там далі... То дитячий, молодечий вік рветься в простори. Та велика чорна рука старости тримає його сильно одним кінцем, і повільно слідкує, рефлектуючи своє життя. Середуща статечно іде за своїм призначенням. Надто суворі рефлексії. Рухаю рукою і натрапляю на пишну китицю квітів. Як приємно! Кажуть мені, це пані з Союзу Українок, ні не пані, то дорогі Сестри Союзянки співчувають мені, бажають скорого видужання, моляться за мене. Дякую з цілого серця! Побіч — квіти від дітей, внуків. Я не сама. Трошки задрімати... Примикаю око, але сітка давить голову. Око знов на кружку годинника. Коли всі три чорні руки звернулися в сторону дверей, з’явилася усміхнена червона красуня в короні ли скучих кіс довкола головки. Усміхаючись сказала: ’’Моє ім’я Лія. Я буду ваша нічна опіка”. І почала спритно змінювати перев’язку на оці. ”Чи ти прий шла з нубійської оази, красуне? Чому ти не в Го- ливуді?” Зневажливо махнула ручкою: ”Я стара... з Джамайки”. Старанно поправляє подушку, подає та блетки, воду, перевіряє машину. — Дякую, буду молитися за вас. — О, так, молитва потрібна, я була рано в церкві і тепер добре почуваюся цілий день. — А мене відвідав диякон з сусіднього костела з духовною потіхою, — хвалюся їй. — Ми маємо також диякона, але наша церква дуже далеко і він завжди зайнятий. Я не хотіла його турбувати. — А ви його потурбуйте, хай прийде помолитися. — І збиточно усміхаючись, заблищала білими зуб чиками. — Тоді ви не будете мусіли молитися! Тихо, може я задрімаю, але сон не приходить. Внизу загуділи сирени швидкої допомоги. Тальо, гальо! Нагла поміч?” — пригадалася гумореска з ”Не журись", та тут не гумореска. На сусіднє, вільне досі ліжко кладуть молоду жінку з проблемами нирок. Обслуга метушиться біля неї, настрашена товаришка стоїть розгублена в кінці ліжка. Хвора стогне з болю, скрипить стояк дожильноі машини. За вікнами по замотаних дорогах лікарні шум лять авта. Здорові люди тікають до затишних домів; насувається ніч. Так бажана, хоч легка дрімота не хоче загостити до мене. Густою хмарою налітають спомини. Кілька років тому з такої кімнати пару по верхів вище покинув довге життя "супутник моєї жизні”. Чи спочиває, чи мандрує безмірними шля хами батьківщини по стежках і полях похідних мар шів і боїв, чи шукає могил братів, чи блукає по чотирикутнику смерти в надії зустріти товаришів зброї, які там загинули? ”Не спіть, хлопці, своїми молитвами спомагайте новим поколінням здійснюва ти ідею, за яку ви жертвували”. В думках пересуваю зернятка вервиці... Чорні руки на білім-білім кружку годинника з’єднуються на часинку і втікають знов самітно. Кожна людина самітна. Самітний Святий Вечір на шпитальному коридорі біля ялинки медсестер. Родина поїхала, а до мене приходять всі рідні з "того світу”. Мовчки колядуємо. На столику повно відкритих коробок з солодощами, але для мене є тільки тарілка лискучих кубиків золотої желятинки. На різдвяний обід склян ка гарячого молока смакувала набагато більше, ніж німцям смажена гуска. Чому саме німці? Ага, бо був такий ДіПі шпиталь у Штутґардті, де ми лишили маленьку дівчинку саму по операції сліпої кишки. Дитина плакала, а сусідка — молодичка з Полтави — розважала її і заспокоювала. Десять років раніше так само коло маленького сина я могла бути днями і ночами в польській лікарні в рідному місті. Щоранку і щовечора дзвонив дзвінок на коридорі, і сестра Юдита в білому габіті, прекрасна як св. Магдалина, кликала всіх пацієнтів до голосної молитви: ”Ойце наш... Здровась Мария...”. Бабуня і дідо приходили щодня до найстаршого внука. А виздоровлення про тягалося... Хвора за плястиковою заслоною успокоїлася, злегка похрапує... Чорні руки годинника зійшлися знов і спільно піднялися вгору. Дожильні машини рівномірним весняним дощиком котять нову зброю на наших ворогів, злосливих бактерій. Легко бринить центральне огрівання. Під його подувом стрункі ба- летниці венецьких завісок на широкому вікні виво дять Граціозно балянсе. За стіною сухий кашель. Тихі кроки на коридорі. Лія владним рухом потя гнула шнурок, і танечниці зупинили свій виступ. Шкода... сон не приходить. — Лія, дай мені насонну піґулку. — Не знаю, чи дозволено. — Приносить засіб на успокоєння болю. — Але мене не болить. — То нічого, там є кодеїна, повинно помогти. Навіть шпитальний режим можна обманути. Ми- Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top