Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
КИТИЧКА ПІДСНІЖКІВ Цього року Великдень припадав ранньою вес ною. Надворі було холодно хоча сонце світило ясно і на небі не було ні хмаринки. Орися мала дивне почуття безрадности, бо за ті гроші, які висипала із гаманця на стіл, не могла купи ти ані солодкого печива, ані навіть одного яйця на базарі. Тому згорнула гроші назад у гаманець, одяг нула на себе синю кимсь подаровану суконку і вий шла на вулицю. Холод пронизував її, але молода кров не давала за вигране.* В нових совєтських умовах життя чулася глибо ко пригнічена, позбавлена всього того, чим жила до тепер. Була розлучена з сім’єю, не знала, куди діли ся усі знайомі, товариші студенти, з якими так тісно було получене її дотеперішнє життя. Залишена була сама собі. Орися ішла вулицями і думала над тим, як же їй відзначити сьогодні це велике свято. Проходячи повз базарчик, на розі вулиці вона помітила білявого хлопчину, що тримав у руках гарно зв’язані китички підсніжків. Підійшла до нього, нахилилася над квіта ми і почула запах чогось такого рідного дорогого, що забула за свою нужду. Вийняла останнього кар бованця і з радістю віддала його за цю китичку кві тів. Вони нагадували їй далеке підгірське село, де пройшло її дитинство та де розпочала свою першу працю учительки в початковій школі. Як часто отримувала різні польові і лісові квіти з рук маленьких її учениць, що з такою щирістю та любов’ю обдарували її ними. Вони засипували квіта ми її стіл, навипередки тулилися до неї на перерві і називали чомусь ’’Маткою Боскою”. Все це при гадувалося немов у сні. Душею шарпнув біль — яка їх доля тепер? А може вони вивезені далеко від рідної землі, що тільки на ній ростуть такі прекрасні квіти. Треба було піти до церкви, але куди? Орисі говорили, що за п’ять кілометрів від міста є церква, в якій відправляє священик, що не підпи сав православ’я, тобто зверхництва московського патріярха. І Орися скерувала свої кроки до цієї цер кви. За думками, що настирливо пересувалися в її голові, не стямилася, коли пройшла таку далеку до рогу. Серед зелених дубів, схована у їх коронах, сто яла маленька дерев’яна церковця. Приспішила кроку і опинилась біля церкви. Кругом не було ні живої душі, двері були закриті. Вона натиснула на клямку і увійшла до середини. Здивувалась, бо там було повно людей. Всі стояли тісно один біля одного. Орися приклякнула перед образом Матері Бо жої, положила у її стіп китичку підсніжків і почала молитися. Молилась вона за долю тих дітей, що там колись у школі дивилися на неї з такою любов’ю. Просила Бога за їхню долю, за те, щоб їх ніколи не забрали насильно з рідної землі, щоб їх серце ніколи не зазнало болю розлуки з нею. Пролунали останні звуки ’’Христос Воскрес” і люди почали розходитись. Орися ішла остання. Її серце було спокійне. У стіп Пречистої лежала китичка білих підсніжків, а з ікони дивилось усміхнене обличчя Матері Божої — покров і надія тих, що просять помочі. * галицьке — не піддавалася. Мара З ГРИЦУЛЯК Марті Ясінській на пам’ять про Львів 19.5.88 НЕ ЧЕКАЮ СЛІЗ ВІД СИНА Діти, діти! Радість і надія, Біль, тривога, страх, передчуття... Хто від цього рано не сивіє, Той не знає, що то є життя. Ти, Мартусю, плакала у Львові, Як почула пісні старини. Видно, ніжна крихітка любові Піднялася в серці з глибини. Ти зросла на чужині далекій, Але тягне щось Тебе на Схід. Звідки знає молода лелека, Як летіти через білий світ. Мій синочок виріс серед степу На піднятій плугом цілині, Але він байдужий до вертепу, Не хвилюють батькові пісні. Хто тут винен? Берія чи Сталін, Чи нові правителі Кремля, Що від мене діти не пізнали, Де лежить знівечена земля. Ні, не сліз чекаю я від сина, Як почує вічний "Заповіт”. Хоч би знав, як пахне полонина, Хоч би ’’Думи” залишили слід. Хай би серце хоч би раз стиснулось, Як почує десь пасхальний дзвін Хай би то, що було і минулось, Хоч би раз зігнуло — го в поклін. Так, Мартусю, сліз Твоїх перлини Впали в серце моє аж на дно І тепер я чую що-хвилини, Як від жалю корчиться воно... 4 ’’НАШЕ ЖИТТЯ”, БЕРЕЗЕНЬ 1989 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
