Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40-41
42-43
44-45
46-47
48
ЛАРИСА МОЛЬНАР КВІТИ І ЛЯПАСИ Продовження І побачила три дитячі голівки в голубому човні. Вони тихо виплили з-за купи камінних брил і поп рямували просто до свого виміряного острівця. Марія зраділа і розгубилася водночас. У неї опустилися руки. Спробувала гукати, заздалегідь знаючи, що це марно. Звичайно, діти не чули. Вони б могли побачити Марію, коли б подивилися в її бік, але їм це й на думку не спало. Вони були переконані, що батьки й Соня все ще розмовляють зі знайомими пані Ольги. Адже Євген знав їх, бачив, як вони до них підійшли. Глянула Марія туди, де залишила пані Ольгу. Остання вже підійшла до Соні й Степана. Що вони робили — не можна було розібрати. Надто далека відстань лежала між ними й Марією. Діти ж набли жались до острівця, іноді повертаючи голови в той бік, звідки приплили. Не в бік Марії, ні... Потім голубий Гумовий човен сховався за острівцем і Марія пішла назад, але вже не кваплячись. По дорозі зустріла Степана. — Вони поплили на острів, — сказала йому. — Ми бачили, ми їм махали сорочкою. — Даремно махали, з такої відстані не видно, я спостерігала вас. — Іди до пані Ольги, а я почекаю на них тут. Пані Ольга нервувалась. Ні, вона кипіла. Перша фраза, яку Марія від неї почула наблизившись, була: — Ну, він дістане! — Пані Ольго, — сказала Марія, відчуваючи втому, — невже вам не зрозуміло, що вони чекали на нас і, не дочекались, вирішили пливти на острів? — Що ж, вони сподівалися знайти мене на ос трові? Ця думка пані Ользі так сподобалася, що вона взялась її розвивати: — Про ваших дітей не кажу, але Євген мав би знати, що мені навряд чи захочеться чекати його саме там! — Пані Ольго, зрозумійте, вони думають, що ми й досі теревенимо з вашими знайомими. — А по-моєму, вони думають, що ми на острові! — Мамо, перестань, — втрутилася Соня. — Що ж тут такого? Побудуть на острові й вернуться! — Ти мовчи! Мовчи! Ти сама здатна лише на неймовірні дурниці! — Я, будучи в човні, зробила б те саме. — Ще б пак! Я б і не дивувалася. Але Євген мене дивує, він все-таки розумніший за тебе. Це вперше в житті сталося, що він цілий ранок, раз за разом, не слухає мене: їсти не схотів, уздовж берега не плив, а тепер ще й це! — Ну, що ж ”це”? — спитала Марія. — Чи не одна ково, коли б вони попливли до острова? Все рівно саме він був метою сьогоднішньої прогулянки. Вони подивляться... — Як це так — метою прогулянки?! Метою була ця затока! І ми сюди прийшли! — Ні, пані Ольго. Навіщо ви так? Ви ж знаєте, що діти мріяли не про затоку, а саме про острів. — Про острів? Уперше чую! — Чому ж уперше? Вчора, коли ми з чоловіком відійшли, вони домовлялися про це у вашій присут ності близько двох годин. — Ну звичайно, мамо, — сказала Соня. — Домовлялися про Косірину! — твердила пані Ольга. — Ні, мамо, про острів. — Про Косірину! Нарешті. Марія зрозуміла, що сталося. Пані Оль га, єдина з усього товариства, ані разу не була в цій затоці й не знала про існування срібного острівця. Отож, природно, не збагнула, про що домовлялися Діти. — Пані Ольго, — сказала Марія, палко сподіваю- чися, що все з’ясується, — ви просто не зрозуміли, про що учора йшла мова, бо не знали про існування острівця. Тепер усе ясно і ви переконалися, що діти невинні. Заспокойтеся ж! Усміхніться! Ну! — Він надумався шукати мене на острові! Ну, зажди ж! — сказала пані Ольга. Між тим на тлі ясного неба одна по одній вири нули три фігурки: більша, менша і ще менша. Вони поволі піднялись на горбок, чим, власне, і був острів, потім так само помалу зійшли його протилежним схилом. Усе це тривало найбільше десяти хвилин. Острів було оглянуто. Марія чекала, що діти випли- вують з-за нього, але вони більше не з’явилися. А на мисі, на нагромадженому камінні чітко вирізьблювалася постать Степана в позі полководця. Марії хотілося сміятись, бо з дітьми не сталось нічого лихого, бо світило сонце й синіло море, а ситуація була така безглузда, що ну, але вона боялась ще більше розгнівити пані Ольгу. — На берегу пустьінньїх вопн стоял он, дум великих полн, и в даль глядел... — вказала Марія на Степана. Ефект перевершив її сподівання: пані Ольга й Соня розсміялися. Отже й Марія мала нагоду пос міятись. — Це нервовий сміх, — тут же пояснила пані Ольга. — Цікаво, що зробить наш полководець? Чи 10 ’’НАШЕ Ж ИТТЯ”, ВЕРЕСЕНЬ 1986 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40-41 
42-43 
44-45 
46-47 
48 
