Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40-41
42-43
44-45
46-47
48
ЛАРИСА МОЛЬНАР КВІТИ І ЛЯПАСИ Продовження І побачила три дитячі голівки в голубому човні. Вони тихо виплили з-за купи камінних брил і поп рямували просто до свого виміряного острівця. Марія зраділа і розгубилася водночас. У неї опустилися руки. Спробувала гукати, заздалегідь знаючи, що це марно. Звичайно, діти не чули. Вони б могли побачити Марію, коли б подивилися в її бік, але їм це й на думку не спало. Вони були переконані, що батьки й Соня все ще розмовляють зі знайомими пані Ольги. Адже Євген знав їх, бачив, як вони до них підійшли. Глянула Марія туди, де залишила пані Ольгу. Остання вже підійшла до Соні й Степана. Що вони робили — не можна було розібрати. Надто далека відстань лежала між ними й Марією. Діти ж набли жались до острівця, іноді повертаючи голови в той бік, звідки приплили. Не в бік Марії, ні... Потім голубий Гумовий човен сховався за острівцем і Марія пішла назад, але вже не кваплячись. По дорозі зустріла Степана. — Вони поплили на острів, — сказала йому. — Ми бачили, ми їм махали сорочкою. — Даремно махали, з такої відстані не видно, я спостерігала вас. — Іди до пані Ольги, а я почекаю на них тут. Пані Ольга нервувалась. Ні, вона кипіла. Перша фраза, яку Марія від неї почула наблизившись, була: — Ну, він дістане! — Пані Ольго, — сказала Марія, відчуваючи втому, — невже вам не зрозуміло, що вони чекали на нас і, не дочекались, вирішили пливти на острів? — Що ж, вони сподівалися знайти мене на ос трові? Ця думка пані Ользі так сподобалася, що вона взялась її розвивати: — Про ваших дітей не кажу, але Євген мав би знати, що мені навряд чи захочеться чекати його саме там! — Пані Ольго, зрозумійте, вони думають, що ми й досі теревенимо з вашими знайомими. — А по-моєму, вони думають, що ми на острові! — Мамо, перестань, — втрутилася Соня. — Що ж тут такого? Побудуть на острові й вернуться! — Ти мовчи! Мовчи! Ти сама здатна лише на неймовірні дурниці! — Я, будучи в човні, зробила б те саме. — Ще б пак! Я б і не дивувалася. Але Євген мене дивує, він все-таки розумніший за тебе. Це вперше в житті сталося, що він цілий ранок, раз за разом, не слухає мене: їсти не схотів, уздовж берега не плив, а тепер ще й це! — Ну, що ж ”це”? — спитала Марія. — Чи не одна ково, коли б вони попливли до острова? Все рівно саме він був метою сьогоднішньої прогулянки. Вони подивляться... — Як це так — метою прогулянки?! Метою була ця затока! І ми сюди прийшли! — Ні, пані Ольго. Навіщо ви так? Ви ж знаєте, що діти мріяли не про затоку, а саме про острів. — Про острів? Уперше чую! — Чому ж уперше? Вчора, коли ми з чоловіком відійшли, вони домовлялися про це у вашій присут ності близько двох годин. — Ну звичайно, мамо, — сказала Соня. — Домовлялися про Косірину! — твердила пані Ольга. — Ні, мамо, про острів. — Про Косірину! Нарешті. Марія зрозуміла, що сталося. Пані Оль га, єдина з усього товариства, ані разу не була в цій затоці й не знала про існування срібного острівця. Отож, природно, не збагнула, про що домовлялися Діти. — Пані Ольго, — сказала Марія, палко сподіваю- чися, що все з’ясується, — ви просто не зрозуміли, про що учора йшла мова, бо не знали про існування острівця. Тепер усе ясно і ви переконалися, що діти невинні. Заспокойтеся ж! Усміхніться! Ну! — Він надумався шукати мене на острові! Ну, зажди ж! — сказала пані Ольга. Між тим на тлі ясного неба одна по одній вири нули три фігурки: більша, менша і ще менша. Вони поволі піднялись на горбок, чим, власне, і був острів, потім так само помалу зійшли його протилежним схилом. Усе це тривало найбільше десяти хвилин. Острів було оглянуто. Марія чекала, що діти випли- вують з-за нього, але вони більше не з’явилися. А на мисі, на нагромадженому камінні чітко вирізьблювалася постать Степана в позі полководця. Марії хотілося сміятись, бо з дітьми не сталось нічого лихого, бо світило сонце й синіло море, а ситуація була така безглузда, що ну, але вона боялась ще більше розгнівити пані Ольгу. — На берегу пустьінньїх вопн стоял он, дум великих полн, и в даль глядел... — вказала Марія на Степана. Ефект перевершив її сподівання: пані Ольга й Соня розсміялися. Отже й Марія мала нагоду пос міятись. — Це нервовий сміх, — тут же пояснила пані Ольга. — Цікаво, що зробить наш полководець? Чи 10 ’’НАШЕ Ж ИТТЯ”, ВЕРЕСЕНЬ 1986 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40-41 
42-43 
44-45 
46-47 
48 
