Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
В кухні Народнього Дому я знайшла вже багато знайомих: гімназистки й студентки університету, учительки й уряднички, молоді панночки й старші пані, всі вони працювали з певним пожертвуванням та виповнювали охоче й радісно перейнятий на себе обов’язок. Служба тривала безперервно 24 години, опісля слідував такий самий довгий відпочинок. Так працювали ми до трагічного дня 22 листопада й пережили не одну хвилину, що на довгі часи оста неться в нашій пам’яті. Ми прощали героїв, що прямо від нас ішли на смертельний бій під пошту або ка зарми Фердинанда, ми вітали з нечуваною полег- шею й захопленням Стрільців, що прийшли на поміч та наших придніпрянських братів. Ми годували жов нірів, що падали з утоми й голоду, які приходили до кухні просто з бою, буквально оббрискані кров’ю, чорні від диму й поту. Ми з німим подивом гляділи на безмежну посвяту нашого війська, що без слова скарги або спротиву терпіло невиносимі труди й не достачі. Та повного вдоволення кухонна праця не була всилі нам дати; свідомість, що ми, українські жінки, ке жертвуємо під цю історичну хвилину нашій дер жаві того, на що нас стати, що тоді, коли кожна лю дина повинна була бути на місці, де вона найбільше потрібна й корисна, ми легкодушно марнували свої нечисленні, дорогоцінні сили, — думка ця затруюва ла наш спокій і вдоволення, яке пливе зі совісно ви конаного обов’язку. Прохарчування армії — це ве лика й важлива річ, та, з другого боку, важко було дивитися на те, як жінки з середньою або й акаде мічною освітою шкрябали бараболю, краяли цибу лю або місили тісто... Цю роботу могли робити так само добре (або навіть краще, бо з більшою впра вою і знанням) наші українські наймички, що служи ли досі по польських хатах, а яких десятки зараз у перших днях листопада опинилися без заняття. Провідники нашого державного апарату і вій ськові коменданти не хотіли поза куховарством при знати жінкам ніякого іншого поля праці. Навпаки, во ни не використали навіть як слід хазяйського знання й таланту нашого жіноцтва. Управа й адміністрація кухні Народнього Дому опинились, так само як і всіх інших військових кухонь (в ратуші, в Соймі і т.д.), в руках поручника, про кулінарні кваліфікації якого хай свідчить факт, що до одного обіду видавав 2 кг. соли, а зате в цій самій пропорції щадив на інших харчах. Чи цей поручник, — до речі, здоровий, кре мезний парубок, — не повинен був стояти в бойовій лінії побіч нашого геройського рядовика, а його міс це чи не могла зайняти одна з досвідчених пань-гос- подинь? І чи так само місце старшин, що сиділи по різного роду установах, не повинні були заступити наші студентки, учительки і бюровники1, звільню ючи таким робом і так нечисленний офіцерський матеріял для фронтової служби? Ці болючі питання ставали перед нами щораз 1. Працівники канцелярії, секретарки. частіше, коли прийшли останні дні нерівної бороть би, коли серце огортав смуток, пригноблення й жур ба за долю нашого дорогого міста, а нас давили со ром і досада, що ворота до більш продуктивної праці перед нами замкнені. Почування сорому стало просто нестерпне для кожної з нас, коли дня 22 листопада на вулицях Львова зароїлося від жіночих постатей в одностроях ворожого війська. Бо тоді, коли українці марнували з непростимою байдужістю дрібку своїх львівських сил, поляки переводили гарячково мобілізацію сво їх. Вони вміли використати не тільки чоловічий ре зервуар, але й не погордили також жінками і дітьми. Це не брехня і не фраза, що Львів відібрали нам з рук польська жінка й дитина, а болюча правда. Я мала сумну нагоду переконатися в цьому на власні очі зараз першого дня ляцької інвазії2. Мене арешту вали рано 22 листопада й вели на переслухання до польської охрани (т.зв. польової жандармерії), бюра якої містилися на вулиці Хотинській біля костела св. Єлисавети. Дорога провадила саме через вулиці, на яких тому кілька годин кипів ще завзятий, смертель ний бій. На кожному кроці я зустрічала леґіоністок, які взяли на себе мундур і кріс3 не для фантазії чи з хворої амбіції, а таки справді з гарячого патріотизму. В жандармерії за столиком сиділа жінка з одноріч- ницькими відзнаками і вона списала зо мною прото кол. Обов’язки ордонансів4 також виконували дві леґіоністки. А вже опісля з польських газет ми дові далися, які величезні прислуги віддали польському війську в листопаді їх жінки, головно в розвідчій службі. Вони переходили через бойову лінію й пере носили вістки з одної частини міста до другої, інформували своїх старшин про всі подробиці нашої стратегічної ситуації, а по нашім боці ходили від хати до хати, роздавали "Placowk’y” та підсичували дух бунту й опору. Це не брехня і не фраза, що Львів відібрали нам з рук польська жінка й дитина, а болюча правда. Чи українське жіноцтво менше свідоме націо нально й менше патріотичне від жінок нашого най лютішого й найнебезпечнішого ворога? Яка була причина й чия вина, що наша роля в листопаді мину лого року не була така, яка повинна була бути? Причина і вина була в нас самих, себто в жінках. Добра воля одиниць не заступить дисциплінованої організації. Якби співучасть жінок у боротьбі за виз- 2. Польської навали. 3. Кріс — рушниця 4. Ордонанси — зв’язкові 4 ’’НАШЕ ЖИТТЯ”, ЛИСТОПАД 1986 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
