Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
З ВІДДАЛІ РОКІВ. Ф. БЕКЕСЕВИЧ-МАЦЬКІВ Коли я сьогодні, на схилі віку, розглядаю пережиті події на протязі мого життя, то наче яскравий образ на телевізії, бачу працю наших жінок і дівчат, які з нараженням свого життя віддали її для своїх ближніх, не сподіваючись ніякої заплати, чи вдячности. Події, про які хочу сказати хоч пару слів, мали місце в Тернополі в часі наших Визвольних Змагань. Про цю працю згадує колишній секретар (міністер) Західньої Української Республіки др. Лонгин Цегельсьикй у своїй книжці ’’Від леґенди до правди" в розділі "Двомільйонова орда". Він каже: "Нехай цим жінкам буде честь та глибока пошана за їхнє серце та за їхню посвяту”. Хочу тут розказати про працю "Жіночої Громади", головою якої була б п. Антоніна Конрадова, дружина о. др. Миколи Конрада, замордованого більшевиками під Львовом. Хочу згадати колишніх моїх подруг, головно тих, що віддали своє життя, щоб наша теперішня молодь мала змогу порівняти свою ідейність з ідейністю своїх бабунь. Коротко після 1 листопада 1918 р. тобто після того дня, коли розлетілася кол. Австро-Угорська монархія, а в Галичині проголошено Незалежну Західньо-Українську державу, на вулицях міста Тернополя появилися знову полонені колишньої російської армії, що повертались додому з австрійського полону. Кажу знову, бо багато з них ішло впродовж цілої весни та літа того ж року. Зараз по під писанні Берестейського договору між Австрією і Україною та Росією, коли перестав існувати східній фронт, почали меншими та більшими гуртками повертатись австрійські та німецькі (тих було небагато) полонені з колишньої росій ської імперії. Австрійська влада, що існувала ще тоді на наших землях, забезпечувала їх харчами та відсилала поїздами або й пішки додому. Тому місцеве населення не відчувало ніяких тягарів. В цьому самому часі почали показуватись і вояки колишньої російської армії, які були в полоні в Австро- Угорщині. Думаю, що це були ті, що працювали по фільварках та господарствах в Галичині та сумежних краях Австрії. Вони йшли меншими гуртками, оминаючи головніші шляхи та більші міста. Було тепло. З нічлігами не було труднощів. В садах були овочі, на полях картопля та всяка городина, а хліба можна було легко дістати в кожному подільському селі. Вся ця маса людей перейшла, і під осінь їх уже не було видно. Але після 1 листопада, коли розпалася Австро-Угор- ська монархія, а в Німеччині вибухла революція (11. XI, 1918 p.), відкрилися всі табори полонених. Було загально відомо, що в Австро-Угорщині та Німеччині полонені виконували багато робіт. Полонених в таборах відживляли слабо, бо в цих державах, після 4-літньої війни, надто багато харчів не було. Одежі також не вистачало. А в таких умовинах про всякі хвороби не було трудно, головно в таборах. Було багато випадків туберкульози та інших недуг. І ось вся ця маса зголоднілих, збідованих, завошивле- них та у високому відсотку хворих людей кинулись вертатись додому, незважаючи на пізню осінь. Під Львовом боролися наші війська проти поляків, і туди йти не було можна. Щоб оминути фронт, ці полонені переходили через Карпати, а далі через Стрий, Тернопіль, прямували на схід. Коли пройшли цей кусень дороги в холоді і голоді, серед дощів та болота або й снігу і морозу в дряхлій одежині, в поганому взутті, сили їх вичерпувались. Дійшовши до Тернополя, далі не всі вже могли йти. Хоч душа їх рвалась до своїх батьків, жінок, дітей, багато їх падало знеможених на вулицях міста, чи десь недалеко. Бачачи таке горе, наші люди збирали їх та відводили або відвозили до лікарень (в Тернополі були в той час т. зв. загальний, військовий та жидівський шпиталі). Та в тих лікарнях дуже скоро забракло місця. Тоді призначено для них бурси (в них були ліжка), а незабаром і всі школи (4 народні і 5 середніх). Треба ще додати, що в той час повертались ще зі сходу, головно з Сибіру, колишні вояки австрійської армії (мадяри, німці та інші). Вони були вже в багато гіршому стані, як ті, що вертались влітку. Були втомлені, зголоджені, без одежі та хворі. Молода українська влада в нашому місті не була на це приготована. Усі свої сили керувала на організацію війська та встановлення порядку. Не було відповідної кількости санітарного персоналу, ані відповідної кількости лікарів та ліків. Не згадую про харчі і одяг, з якими теж були труднощі. А треба було діяти і то діяти дуже скоро. Управа міста робила, що могла. Підшукувала від повідних людей, збирала одяги та харчі, наказала столярам робити ліжка, хоч прості та примітивні. Але хто ж їх міг наробити стільки, скільки було потрібно? З допомогою перша прийшла Церква. О. крилошанин Володимир Громницький, парох Тернополя та всі інші наші священики, відкликаючись до християнських почувань любови ближнього, закликали людей доброї волі до праці. Люди пішли за закликом: варили страву, пекли хліб, жертвували потрібні речі, помагали як і чим могли. Старалися виконати християнський обов’язок, та це все не було зразу належно зорганізоване. Одним попадало 2-3 харчові допомоги, іншим нічого. Тоді скликано сходини жінок, вибрано управу та названо "Жіночою Громадою”. Головою цієї "Громади” стала п. А. Конрадова. До співпраці зголосилась дружина лікаря Вітошинська, дружина адвоката Бриковичева, дружина радника Дембіцька, дружина о. катехита Сембаєва та інші. Це був, сказати б, штаб, який мусів дбати про все — про харчі, про обслугу хворих, про лікарів, про ліки... Помагало цій управі багато жінок і дівчат з усіх суспільних верств нашого населення. Одні працювали як медичні сестри, інші варили харчі, ще інші ходили щоденно на збірки або роздавали страву та хліб на залізниці, чи на дорогах. Деякі працювали від самих початків, інші приходили на місця тих, що їх важкі недуги або й смерть відсунула від праці. Згадаю бодай деякі прізвища, що ще збереглись в моїй пам’яті: А. Кордубова, Ант. Лясоцька, Марійка та Міля Дембіцькі, Ст. Брикович, Леся Чумак, Степанія Дебельська, Степанія Бекесевич, Степанія НАШЕ ЖИТТЯ, ЛИСТОПАД 1977 7
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
