Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
З і н а ї д а Т у л у б Щира розмова ( У р и в о к і з п о в і с т и , ,Л ю д о л о в и “ ) У зелених вівсах підпадьомкали перепілки. Пахтіло колосом, поли ном, медушником. Ішли житами шарудливі хвилі вітру, хилили ко лос до землі. А на сході випливав повний місяць. Золотаво-рожевий, напів-прозорий, відділявся він від краю землі і повільно линув угору, густішав, ставав ясним металевим кружалом з кованого срібла. Настя відхилила голову і жадіб но дихала повітр’ям, повним гір ких степових пахощів. Сагайдач ний обережно пригорнув її до се бе, і йшли вони поруч, ритмічно й легко. — Настуню, •— урвав він мов чання, — я говорив із твоїм бать ком. Настя полохливо стрепенулась, але Сагайдачний рухом заспокоїв її. — Він згодний. Після Великодня поберемось. Але я бажав би, щоб ти прожила зиму в Києві. — Нащо? — здивувалася вона. — Бачиш що, тут у степу, ти знаєш тільки батьків та рідких го стей, але для життя цього надто мало. Треба, щоб моя майбутня дружина була мені перший друг, помічник і товариш у всіх моїх справах. — Хіба ж я тебе мало люблю? Чи ти мені не найдорожчий у сві ті? •— палко урвала його Настя. І біль і образа забриніли в її го лосі. — Так, любонько. Я все бачу і ціню, але, крім кохання, треба знати життя. Уяви, що довелося б тобі, як пані гетьмановій, вітати чужоземних послів. А все тому, що ти живеш далеко від людей і не вивчила звичаїв. Недурно польські шляхтичі віддають синів та дочок до магнатських палаців, щоб вони до всього придивлялися і розумі лися на всьому. Тепер без цього не проживеш. Ти вмієш читати й писати, але тільки по нашому, а серед панів нашу мову мають за хлопську. Отже, треба вчитися й по-польському, щоб вони не глу зували з тебе. А головне, Насту ню, треба розумітися на козацьких справах, звикнути до розмов із людьми вченими, набути добрих манер, призвичаїтися до пишного одягу, до зачісок за останньою мо дою і взагалі, стати людиною, на яку всі зважатимуть і на яку я мо жу покластися в найскладніших і найсерйозніших справах. Та й тобі буде приємно відчути, що нема в мене від тебе таємниць, що в у- сьому — ти мій перший помічник і що я пишаюся не тільки твоєю красою й коханням, але й розумом і чемністю. Хіба не радість буде мені бачити, як ти царюєш на ба лах та бенкетах серед пихливого пишного панства?! Настя слухала уважно, закусив ши нижню губу і зосереджено зсунувши брови. Спочатку вона ні би образилася на нареченого, по тім трохи злякалася його вимог. Вона й сама мріяла про бали й бенкети. Про них вона чула чи мало напівфантастичних розмов і часто з жахом відчувала, яка во на безпорадна дикунка і як непід- готована до життя. -— А де я там житиму? •— спи тала вона недовірливо. — В однієї пані, яка буде тобі найкращим прикладом і найкращим учителем, бо вона надзвичайно ро зумна й освічена жінка. -— А хто та пані? Як її звуть? — спитала вона по хвилині. — Галшка Гулевичівна, дружи на маршалка Мозирського Стефа- на Лозка. Сам Лозко старий і кво лий, а пані Галшці років із трид цять п’ять. Дочка її від першого шлюбу одружилася з сином Акса- ковим, і залишився у неї тільки хлопчик-підліток. Настя мовчала, задумливо гри зучи травинку. ■— Ну, то як же, Настю? -—- Згодна? -— повторив Сагайдачний. — А де ти зимуватимеш? -— спитала вона замість відповіді. — Та, певне, теж у Києві. Справ у мене там сила. Приїзди. Ми ба читимемося щодня. Настя підвела на нього сором’ язливо-радісні очі і, замість відпо віді, схилила йому голову на плече. Дорога круто завертала вбік, у долину, де тьмяно блищало озе- Герб Війська Запорожського C oat o f arm s o f th e C o ssa ck a rm y po. Вони присіли на узбіччя біля дороги, і Настя зненацька загово рила тихо, таємниче, як діти, що оповідають одне одному свої за повітні думки. — Знаєш, Петре, ось ти бажа єш, щоб між нами не було ніяких недомовок і таємниць. Адже ж я зовсім не знаю, хто ти і що. Втре тє приїздиш ти до нас, і все якось виходить, що нема в нас часу по говорити. Розмовляєш -— розмов ляєш, а потім бачиш, що головно го і не сказано. Розкажи мені, хто ти, де народився, де виріс, -— все- все. Сагайдачний хвилину мовчав. Ловив і зв’язував уривки минуло го, потім заговорив, дивлячись на темну хмару над обрієм, що де- не-де здригалася блискавицею. — З-під Самбора я, з села Куль- чиць... Батько загинув у Москов щині, ще за Стефана Баторія. Ли шилися ми з матір’ю сиротами. Ні хто не знає, скільки лиха і злиднів ми зазнали... І все ж, поховавши всіх інших дітей, мати віддала ме не в науку до школи князя Кон- стянтина Острозького. Важко бу ло хлопові до неї потрапити. — Як то? — здивовано урвала Настя. — Невже ти не шляхтич? А татко казали... — Як тобі сказати... Я з околиш ньої шляхти, що не має ні кілка, ні дрючка. Багато нас таких у Сам- бірщині. — Ось воно що!.. А я гадала...— проказала Настя, і в її тоні забре- ніло погано приховане розчару вання. — А звідки ж у тебе герб? Сагайдачний сіпнув плечем. — Хіба ж тобі не все одно, моя зіронько? Хай я не з пишного пан НАШЕ ЖИТТЯ — ЛИСТОПАД, 1969 5
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
