Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
мертву). Друга річ, що він був майже так само як і я — безмежно втомлений і отупілий. Йому я дуже зраділа, бо це був мій найкращий друг, що все зо мною разом ділив небезпеку, наступ та оборону й ча сто здавалося, що нібито ми зрослися в одне. Встала я, розглядаюсь і під селом побачила якісь вози. Чиї вони, наші чи ворожі не могла розпі знати. Тому важко було рішитися, чи краще мені хо ватися, чи зближатися до них. Бачу, що дорогою пря мує до них якийсь вершник. Одного я не лякалася, тому постановила під’їхати. Пізнала по однострою галичанина, отже й розговорилась. Це був післанець от. Шепаровича, що якраз їхав до нашого штабу. З ним я поїхала далі. Побачивши мене, всі щиро зра діли, бо були певні, що я забита. Наш Мазепинський полк спрямували окремо, як показалося — на терен, де була польська армія. До того часу нам не доводилось їх бачити, ані не знали точно, де вони билися в Україні. В той час вони вже поверталися з Києва. Щоб ще й від них не зазнати удару, довелося порозумітися з їхнім штабом. Вони подалися далі, отже з того боку ми були забезпечені. Одначе загроза від большевиків насувалася. Ми спинились біля села Вербка, де була для нас дуже незручна ситуація: село було в долині, а ворог око пався на горі і тим самим мав відкрите поле обстрілу. Та все ж нам треба було просуватись. Постановлено вислати підводи з раненими й припасами, а нам при пало крити їх. Та про це треба було негайно пові домити штаб, що стояв у лісі. Мене післано туди з донесенням, хоч дорога з села до лісу була відкрита і тим дуже небезпечна. Великого бажання їхати я не мала, але черга припала на мене і приказ був при- казом. Виконати його мусіла, хоч його якраз і видав мій чоловік. Я пустилася навпростець до лісу і зараз же при тягнула увагу ворога. Пізніше розказували мені, що в тому напрямку почала бити большевицька артиле рія і гарматних стрілів було до двадцять. Як та коли я була контужена — не пам’ятаю. Потрясення вибу хом близько розірваного вистрілу перекинуло мене разом із конем, що так і привалив мене своїм тяга рем. Якби кінь був пошкоджений, я ніяк не була б змогла встати, а рятувати мене за тих умовин не міг би ніхто. На щастя він був цілий, звівся разом зі мною і так ми досягнули лісу. Нових стрілів на щастя не було. Бачачи, що я не в силі йти, наші підбігли з лісу до мене. Обидві ноги були в мене пошкоджені розтягненням і порванням сухожилля, на лівому коліні трісла ще й чашечка і все негайно поопухало. Страшно боліла мені голова, бо була важко контужена. Все це сталося на початку травня 1920 р. поміж селами Вербка і Качківка на Поділлі. Тим назавжди закінчилась моя боєва активність і військова служба Україні. Я стратила здібність не тільки до їзди верхи, але навіть до ходу. Довший час мене мусіли транспортувати возом. На щастя неза довго вдалося довезти мене до Проскурова, де в ліч- ниці як на тодішні часи я зазнала доброго лікування: бандажування ніг еластичними перев’язками і елек тризацію голови. Прикрий біль від того дещо змен шився і мені ніби почало легшати. Зате наше загальне положення помітно гіршало. Большевики помирилися з поляками й таким чином мали змогу зосередити свої сили в наступі на нас. Отже нашим треба було готуватись до протиудару. Положення було критичне, бо це могло різно закін читись, а мене в лічниці могло назавжди відрізати від своїх. Отже як тільки я дещо подужала, то викори ставши безпеку ночі, повернулась до своєї частини. Після Зимового Походу чоловіка відкликано з Мазе- пинського кінного полку і доручено йому перебрати запасовий кінний полк, що був у стадії формування. Пізніш цей полк приділено до першої бригади куле метної дивізії, при якій був до кінця. Наступ на большевиків був плянований якраз на слідуючий день після того, як я повернулася. І ми з чоловіком розгубилися. Він поїхав уранці до Моги- лева Подільського, де мав відобрати замовлені для війська кожухи і чоботи. Тим часом большевики ви передили нас і якраз у той день почали наступати. Під їх натиском частина, яка була над Дністром пра воруч нас, перейшла границю на Бесарабію, що її вже окупували румуни. А ми були заскочені, на збройну допомогу на правому крилі числити вже не могли й таким чином були змушені відступати. Ко мандант дав наказ спрямувати обози в напрямі Моги- лева Подільського. Із штабом дивізії і частиною чоло віка ми зустрілися аж над Збручем. Ми ж мусіли ви минати зудару з большевиками й через те запізни лися. Над Збручем ходили поголоски, що має фор муватися другий Зимовий Похід. Я зголосилася до от. Ю. Тютюнника, але він сказав мені ясно, що я вже до військової служби нездібна. Разом із іншими пе рейшла Збруч і пережила важкий момент переда вання зброї. Наперед забрали нам поляки всю пальну зброю, хоч все ж таки на початок залишили нам кин. жали та шаблі. Настала мовчазна, але драматична хвилина, коли прийшлося віддати і живого това риша — коня . . . Нас самих не полонили, але інтернували. На вантажили тісно в товарові вагони й повезли. Поволі й довго їхали ми через Перемишль аж до Пикулович, де нас вивантажили. Тут був табір, в якому досі три мали полонених большевиків. Великої різниці в на шому положенні не було. Та довго ми там не були, нас скоро перекинули на Ланьцут. Був це вже при- найменше український табір, в якому довгенько си діли ті, що з нами в Перший Зимовий Похід піти не могли. Тих із нас, що прибули родинами, примістили в окремих домиках, а таких було нас 14 душ. Там і зустрічали ми наш перший Великдень поза рідною землею. Був він дуже невеселий. Наше положення безвихідне, настрій важкий, пригнічений. Про вигоди давно вже забули ми, а тепер ще й утратили свободу руху та можливість активності. А в той час докри- вавлювалась Україна... А потім пішли дальші етапи нашої мандрівки. Табір у Стшалкові, праця лісоруба в Татрах, кель- нерування у Празі. Вкінці студії на філософічному факультеті, але й недуга туберкульози, що вимагала довгих років лікування. І вкінці, як останній пода рунок судьби —* поворот на рідну землю у 1941 р. Та це є окрема тема, що її ще сподіюсь опрацювати. Врешті поновна мандрівка на еміграцію. Не Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
