Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Коли я проходила містом, до мене підійшов гурт жінок із хрестами на грудях, що запрошували до себе на кватиру. Я зразу пізнала, що це жидівки й на моє питання, чому вони так прикрасилися, по чула, що це для охорони перед пімстою за те, що їхні чоловіки билися проти нас. На кватиру вони про сили мене очевидно теж із метою, щоб мати безпеку. Про мене вони вже чули від своїх людей із інших міст і мали повне довір’я. В них я й перебула тих кілька днів нашого спочинку. У поворотній дорозі Зміряли ми на Полтавщину, обминаючи Харків щину. Великих боїв уже не було, робили ми тільки рейди. Ніде довго задержуватись не могли, тим більше, що почалась відлига, а мостів не було. Треба було спішитись, щоб перейти Дніпро по льо ду. Цей Похід всеж таки лишив свій слід, хоч пере мога вже нашою виключною метою не була. Наша поява все таки підтримувала загал населення, зокре ма його зростаючу свідомість. Це був доказ, що українська армія існує і діє. Населення нас у біль шості радо й тепло зустрічало, і як могло, так ви являло своє почуття солідарності з нами. Гостили, обдарували цінними не тільки для нас, але й для них припасами, стерегли й охороняли нас, справляли куди безпечніше йти, остерігали перед небезпекою, давали нам змогу відпочати. В тому часі (березень 1920 р.) до нас прибув як зв’язковий із нашим урядом Ісаак Мазепа. Сам він був тоді прем’єром міністрів Уряду УНР, але до нас прийшов перебраний за дядька, з клунком на пле чах, із ціпком у руках. Нам він приніс розпорядок повороту. Хотіли охоронити нас перед зайвим вини щенням. Ми щиро зраділи, бо ніде прави діти — бу ли тоді вже крайно втомлені і вичерпані. А головне, що хотілося якось більш раціонально й продумано вжити нашу силу. Повертаючись, ми просмикнулись між больше виків і денікінців і нагоди до бою не шукали. На наше щастя вони були дезорієнтовані і нападаючи, часто не знали на кого натикаються. Нам це було ви гідно, бо провокувало ворогів до взаємних ударів, а ми в той час могли безпечніше йти. Таким чином деякий час ми обмежувались малими боями. Але коли ми дісталися вже до Ананіва на Поділ лі, то большевики стали наступати на нас з усіх сторін. На щастя наше вони не вдарили усі разом, бо ми не були б у силі встоятися. Кожна частина насту пала на нас окремо та в інший час, так що бій був затяжний, та й дуже важкий. Коли ми доходили до останнього зудару, то наші люди й коні до того були вичерпані, що ледве могли ворушитись. Тому й ді стали ми приказ полягати й не стріляти доки вони зовсім близько не підійдуть. Вони нас добре бачили і стали наступати з окликом „Ура!“ А ми лежали без руху у важкому нервовому напруженні. Вони бігли, падали, спотикалися, бо були напевне в неменшому напруженні, але все таки дальше наступали. І вкінці наш безрух і мовчанка подіяли на них. Підійшовши на сто метрів віддалі, вони несподівано заломилися, повернулися і стали втікати, хоч ми не дали до них ні- одного стрілу. Тоді ми зірвались і крикнули „Слава “, але наступати вже не було на кого. Таким чином ми чудом чи зручністю урядувались, бо до наступу, п навіть оборони вже не мали сил. Ми повернули на містечко М’ястківку, але довго там не задержувались, бо треба було йти з допомо гою Ю. Тютюнникові, що зайняв недалеко позицію і вже бився. Довелося включитися в завзятий бій. Наша допомога була успішна, бо большевики почали відступати, але в той же момент ми дістали вістку, що большевицький роз’їзд напав на наш обоз у лісі. Мій чоловік кинувся з півсотнею виручати. Больше- вицька частина була невелика й уступила. Та ми були свідомі, що місце нашого сховку їм відоме і що можна чекати наступу більшої частини. Тому ми від ступили далі, шукаючи змоги конечного відпочинку. Як тільки ми спинилися, я рознуздала коня, взяла поводи в руку і лягла під копицю сіна. Заснула відразу дуже твердо й прокинулася щойно від по стрілів кругом. Здавалося, що ми окружені, а де саме вороги, а де наші, я зорієнтуватися не могла. Остава лось поїхати навмання в тому напрямі, де було най більше тихо. На полі я нікого не побачила, а була до того вичерпана, що вже не хвилювалась. Хоч кожен із нас найбільше боявся того, щоб ворогові живим не попасти в руки, а я ж була зовсім сама. Проїхавши кілька кілометрів, я перечекала якийсь час, щоб збаг нути, чи не наближається сюди стрілянина і тоді знов рознуздала коня, трохи відпустила попругу, а сама лягла у рів при дорозі, щоб зайво помітною не була. Мені здавалось, що зможу слідкувати за відгуком пострілів і коли провидниться, тоді зможу шукати дороги до своїх, що були в бою. Та втома була сильніша мене і з поводами в руках я за снула знов. І яке було моє здивування, коли я прокинулася вранці! Уночі мусів довкола мене розгорітися бій, бо спокійне поле, де я вчора залягла, було наче зоране. Кругом мене повно всякого краму, побиті люди й коні. Тільки мій кінь дальше коло мене стояв. Я досі не можу уявити собі, як це могло статися! А вже що мого коня не забрали ані свої, ані вороги, або що він сам не відбіг (мене могли прийняти за НАШЕ ЖИТТЯ — ЛИСТОПАД, 1969 11
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
