Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Зустрічі Мар’яна Мельник ...Тільки раз в житті буває зустріч, Тільки раз дає нам доля щастя мить, Тільки раз, в весняний тихий вечір, Серце прагне вірно полюбить... Весна — це журавлі, а журавлі — це зустріч. Але журазлі — це й розлука, що навіває журбу. Не даром ті, що знали, уникали тієї назви й звали журавлів ,,весели ками". .. Для мене від дитинства весна починалась не першими теплими днями, не сліпучою блакиттю не ба, навіть не першими квітами і тим особливим повітрям, що роз ширяло груди бажанням жити й боротись. Ні, весна починалась для мене курликанням журавлів.. Тільки почувши їх і побачивши далеко в височині їх ключ, коли серце, завмерши на мить із захоп лення, наповнювалось сподіван ням чогось незмірно радісного — я вже знала, що дійсно весна. Ра дість тс завжди скоро щезала, але жаль за тими журавлями, що про линули і зникли, надовго оста вався в серці. Було так, коли теплим березневим ранком, по- кидаючи Україну, ми виїхали на останній горбок рідної землі і тут, ніби прощаючи нас у далеку путь, пронісся журавлиний ключ. Було так і в Сибірі, куди загнала нас лиха доля, було так і в Мон голії, куди нас прибила весна. І врешті, коли після років спо кійного американського життя, з сірої мряки, над мільйоновим мі стом несподіва.но донеслося ,,кру- кру таке далеке і журливе, то стомлене серце защеміло ще біль ше, пригадуючи минулі весни. А з них ту в Монголії, коли журав лі навіщували нам і цікаві зу стрічі і розлуку на віки... Недоля по-революційних ча.сів оскинула нас, .невеликий гурток українців, аж на край світу, до могутнього Тихого океану. Тут зажили ми хоч не дуже достат ньо, але менш-більш спокійно. Натерпілись ми всякої біди — бу ло і голодно і холодно, але ми були молоді і завзяті й на. те не зважали. Більш боліло те, що ми покинули рідний край і не було виглядів, щоб туди повернутись. Тому свою енергію звертали на вчення, на придбання освіти. Ми були певні, що колись то понесе мо свої знання-вмін.ня на, Україну і цим допоможемо їй. Це на.с ря тувало. Також підтримувало нас, що живемо невеликим, але тіс ним гуртом. Моєю щирою подру гою була Наталя, що походила з однієї місцевости в Україні. Вкупі ми покидали її, на чужині разом мешкали і разом студіюва ли математику й фізику. Та най більше єднала нас спільність по глядів. Багато важливих справ ми обговорювали з нею та звичайно розумілися. Наталя була сиротою і зроста ла у дядьків. Але більш за них нею опікувалась моя добросер дечна мати, яка й мені впоїла ту думку, що я, на рік старша від неї, повинна про неї дбати. Річ у тому, що я наче-бто була більш „реалістична", а Наталя — вели ка мрійниця, що її треба охоро няти. А охорони лагідна й довір лива Наталя з її дуже чулим серцем дійсно потребувала. В до датку доля обдарувала її незви чайною красою і це становило постійну загрозу різних, то весе лих, то неприємних випадків. Я вже звикла до того, що коли б і де б Наталя не з’явилась упер ше, всі присутні (і старі, і моло ді, і жінки, і чоловіки) — просто завмирали з дива, а коли за кіль ка хвилин мова їм поверталась, то вибухали окликами подиву. Я знала, що всі хлопці (та ніде правди діти, і жонаті) були в неї закохані. Але знала й Натали.ні погляди на кохання, як святе й велике почуття з „вірністю до смерти". Знала також, що чужин ця вона, ніколи не полюбить, і її чоловіком може бути тільки укра їнець. Тому ми тільки весело жартували, перераховуючи всіх, що „впали жертвою" і згадували всякі кумедні ситуації. Найваж- ніше для нас було — вчитися і вчитися. При тому ще й треба було заробити собі на прожиття! Та несподівано настигла нас біда. Мабуть переобтяживши свої сили, ми обидві застудившись, ду же захворіли. А коли підвелись бліді й худі на ноги, то лікар нас налякав. Наказав не тільки поки нути вчення і „за.рібки", але й негайно виїхати, коли хочемо жи ти й побороти небезпеку сухіт. Над океаном клімат був для нас непригожий — зимні тумани, вог кість і пронизливі вітри. Приіпо- ручив нам їхати в сухі степи Мон голії, на цілюще степове повітря і кумис. Щ о робити? Мама, заплакала з жалю, бо в нас не було грошей на таку подорож. Та й лякала не певність ситуації, бо не було певности, яка політична зміна за йде за ніч, під чиєю „владою" будемо завтра і чи розлучаючись на один-два місяці лікування — ми колинебудь знову будемо вку пі. Було це напередодні вибуху 2. світової війни. Тоді вся Европа напружено стежила за поїздками дипломатів, а весь схід від Ман- джурії до Сіяму кипів у безна станних революціях, війнах, по встаннях, майстерно викликаних інтригами японських військовиків, що тоді вже почувались повними господарями. Все здавалось без надійним у ті тривожні дні місяця лютого 1939 р. Я була зовсім розгублена, а Наталя байдужа до всього і така квола, що ледве ходила. Тільки наш лікар не переставав „підганя ти" нас. Побачивши нашу безпо радність, він сам узявся за те ді ло. Обійшов військові командан- тури, відвідав начальника куль- турно-освітнього відділу та на чальника відділу охорони народ- нього здоров’я і вкінці з видом переможця вручив .нам усі дозво ли, візи й право безкоштовного лікування в далекій туберкульоз ній санаторії. Її ще ЗО років тому заснували німецькі лікарі в схід ній Монголії. А ми мали пробути там 3 місяці! Лікар так вірив, що. наша по дорож відбудеться без найменших неприємностей, а лікування дасть НАШЕ ЖИТТЯ — ЛЮТИЙ, 1966 7
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
