Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
руками. Я стала, не в силі промо вити слова. ,Він просив у мене то го, чого я сама не мала і теж шу кала. Лише рясні сльози були йому у відповідь, а він дивлячись на мене страшними голодними очи ма, посунувся далі. Оглянутись не було сил. Але думаю, що су- вався він недовго. Швидко ліг десь недалеко, щоб більше не встати. Найстрашніша картина пред ставлялася на стадії. Я часто бу вала на стадії Полтава-'Київська і там власне побачила перших трупів. Вони прибували з дальших околиць, чи хотіли кудись дібра тися, не знаю. Але часто не пе реживали ночі, особливо взимку. Чоловічі постаті частіше лежали самітними, але жінки звичайно були обсаджені купками дітей, що голосно плакали аібо слабенько скиглили, протягаючи страшні граблясті рученята. Голод діяв на кожен організм .по-різному. Я 'була худа, як тріс ка, з витріщеними очима, що ля кали і.мене саму, коли ненароком проходила мимо дзеркала. Вираз був жалібний із голодним блис ком. Мені тоді ще не було 25 ро ків, а я виглядала старою і вза галі трудно було означити, скіль ки мені років. Сестра і мама зсох- лися, мама стала схожою на ма леньку дівчинку зі зморщеним личком. Тато ж зате ходив опух лий, як гора, бо мужчина потре бує більше їжі і тому голодував більше за нас. Суть людського характеру, ду ша людини, вирізьблюється най більш яскраво під час великих переживань. В цей час людина вже не стриімується, виховання вже не діє і характер виступає таким, як його створив Бог. У то му страшному часі одні родини зовсім розлетілися, кожен думав лиш сам про себе, забуваючи про батька-матір, про дітей. Часто в родинах зароджувалася ворожне ча, породжена інстинктом. Хоті лось вижити за всяку ціну. Я працювала тоді в Бюрі Пого ди. Моя співробітниця поїхала до матері в відпустку у Харківську область, а через день уже повер нулася, з жахом заявивши, що ма ти хотіла її зарізати. Звісно, ця мати вже була 'божевільна. Нашу родину ці тяжкі часи спаяли ще міцніше докупи. Ми виробили собі правило — ділити їжу. І цю важну функцію викону вала -мама. Коли на столі стояла юшка з висівок або млинці з муч- ки (пил, зметений у млині з до лівки після помолу) з домішкою макухи, яскраво-зелені від соди (щоб були пухкіші), жадне з нас не приторкнулося до їжі, доки мама не поділила їжу всім порів ну. До цього ми так звикли, що вже й тоді, коли пройшов голод, ми прохали маму поділити їжу і /мама, жартуючи, ділила. Але голод став косити все біль ше людей. Врешті захворів батько і не міг -встати, звалила його го- лодова дезинтерія. Ми вирішили рухатись кудись —■ шукати їжі. Із страшними труднощами, про які неможливо оповісти, за два тижні ми опинились у Середній Азії, де вже кілька років жив і працював брат. Хоч там жилося не набагато краще, ніж в Україні та й до того ми були без від повідного житла й устаткування, проте це нам допомогло спастися від голодової смерти. Батько ще довго лежав хворий і 'був між життям і смертю. -Голод і тут наздігнав нас. Але в Узбекістані люди голодували лиш короткий час. Ми спасалися тим, оцо установа, де я працювала, періодично прикріплювалась до різних упривілейованих держав них установ, як залізниця, вій- ськомат чи авіослужба, що їх ми обслуговували своїми бюлетеня ми. Одначе це .все було лиш пе ріодично й тут теж голод часто заглядав у вічі. Пам’ятаю, я в то му часі 'була така худа, аж чорна, що -мій начальник, дивлячись на мене, як трудно мені 'було виси діти 6 годин на стільці, бо кості мене давили від сидження, а лік ті від приторкування до столу, відпускав мене додому, радячи трохи відпочити. (Коли вперше я з’їла шматок чорного хліба, тяж ко захворіла і лежала у шпиталі. Весна 1933 р. принесла посту пове відпруження. Маючи -між працею 2-годинну перерву я вари ла собі на -цеглинках (ми ж не ма ли мешкання) в казанку мішанину різної городини і пекла корж із кукурудзи, вважаючи це за дуже вибагливе ,,меню“. Юшка з ви сівок здавалась мені такою смач- Молодпня з Печеніжина на Покутті Woman of Pokutia Region in her native dress. ного, що я дивувалась, як я раніш цього не зауважила і давала собі обіцянку, що її завжди буду ва рити. Ходячи, ще голодна, по ву лицях далекого Андіжану, між уз беками, що були для мене зовсім чужими, я думала: —- Невже настане час, що я зможу не лиш сама наїстися, а й іншого біля себе нагодувати? При гостити гостя здавалось тоді не можливою річчю. Весна принесла свіжі вістки про покращання стану в Україні і мої рідні, мов птиці з вирію, потягли ся до рідної хати, що заросла мо хом і бур’яном, віяла пусткою, пограбована сусідами. Я ж лиши лася на чужині, дожидати з в’яз ниці брата, що вийшов напів-жи- вий із туберкульозою... Чи ж можна втиснути .в тісні і скупі слова те, що пережила Україна за ці прокляті роки ста лінського терору? 'НАШЕ ЖИТТЯ — ЧЕРВЕНЬ, 1963 5
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
