Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
. Ненсі мовчала. її попечені ноги мабуть що не витримають такого довгого походу, але від зневаги до Геррі вона не хотіла цього йому говорити. — Отже, почнемо . . . Почнемо спочатку, — за куривши чергового ,,Честерфілда“, сказав Геррі. — Я був звичайним американським хлопцем, любив бейзбол, човни з вітрилом, білявих дівчат, пиво і жу вальну гуму, не обов’язково в цім порядку. В школі учився добре, був у міру збиточним, нормально скінчив середню школу й пішов до університету. Там я захопився хемією, і вся моя енергія звернулась на цю справу. Все інше, крім білявих дівчат, відійшло на задній плян. Мою старанність помітив професор Ферані. Саме годі від віднайшов таємницю так званої ланцюгової реакції, і його урочисто назвали (дуже сумнівний гонор, правда?!) ,,батьком атомової бом би". Коли ж узяти до уваги, що через кілька місяців після нашого знайомства Ферані називав мене ,,си ном" (мій власний батько помер, коли я був ще під літком), та я ніби доводжуся братом атомовій бомбі. Але жарти набік. Отже, переді мною розстилалася блискуча кар’єра. Дружина професора також любила мене, через неї моя мама дістала добру працю в уні верситетській бібліотеці і перебралась до нас. Ми наймали помешкання в тім самім будинку, що й Фе рані, тільки він, звичайно, жив просторіше й багатше. Але й нам нічого не бракувало. По-сусідськи, ми ходили до Ферані без запро шення. Згодом вони зробили для нас спеціяльний ключ, бо в них був собачка — таке препогане на ви гляд пекінське цуценя, що його вони обоє безтямно любили. То ми му сіли наглядати за песиком, коли Ферані десь були в гостях чи у від’їзді. Тоді я зустрів Мадлен. Це була білява дівчина, та, що робить людину нещасним на все життя. Не те, щоб я у неї не мав успіху — ні, спочатку я мав його аж забагато — але їй усе швидко розподобува- лось, і я не робив вийнятку з цього правила. За кілька місяців, коли вона саме почала мені смакувати, Мад лен раптом охолола до мене і навіть не намагалась цього заховати. Щоб здихатись мене, вона пильно засіла до науки, і то саме до хемії. Професор Ферані почав їй давати завдання, що раніше доручав тільки мені, і мій біль подвоївся. До того ж, мої недруги (а було в мене їх більше ніж треба), побачивши моє слабе місце, не відходили від Мадлен і роз’ятрювали сіллю ревнощів мої рани. Кожна усмішка Мадлен, кожний жарт її з тим чи іншим студентом здавалися мені непомильним доказом зради. До того ж, Мадлен належала до однієї з найбагагших родин нашого мі ста, і хоч вона завжди хвалилася своїми демократич ними поглядами, до аристократичного становища вона пасувала, як гайка до свого нарізу. Я для неї був тільки тимчасовою дешевенькою забавкою. Скоро вона почала показуватися з тим самим молодим аристократом. Чи то вже вона його полю била, чи просто гроші притягують гроші невидимим магнетом, але для мене в неї не було вже ні слова, ні погляду. А через те, що вона почала бувати в про фесора Ферані, вже мені там не було місця. Ми з ма тір’ю переїхали в інше місце, і мої стосунки з про фесором охолодились. А в університеті кипіло життя. Не так на лекціях, як поза лекціями. Кажуть, що кожний консерватист у молоді літа був революціонером . . . Боже, що у нас робилося! Страйки, протести, співання під вікнами ректора ,,Геть самодурів!", вимоги рівности прав для негрів, вимоги дружніх взаємин із комуністичними країнами . . . Маркс, Енгельс, Ленін і Сталін чита лися з захопленням, і більше уваги зверталося на летючі фрази, ніж на дійсну наукову підґрунтовку . . . Мене тягнули якісь жидки на підпільні збори, й од ного вечора я повернувся додому, як член американ ської комуністичної партії. Звичайно, це треба було тримати в секреті. Скінчилася наука. Отримав я диплом, почав шу кати посади. Роботи було досить, але все нецікаве. Були добрі місця, але їх позаймали ті, що мали гроші і зв’язки. Від мене жадали рекомендацій, а я всі свої сили звернув на працю з професором Ферані, не дбаючи про інших науковців. Ферані ж якраз був десь у науковій поїздці і не дав мені своєї адреси. Я не шукав покищо праці, а чекав на повернення професора Ферані. Але він не повернувся. Раптом надійшла теле грама про його наглу смерть. Може це й не була несподівана смерть, бо він уже наближався до восьми десятків, але це був несподіваний удар для мене, що мене, з моїми здібностями, усував на друге місце* бо без рекомендації мене .на добре місце не взяли: б. Я довго ходив по університетськім парку, ду маючи і не знаходячи розв’язки. Звичайно, найро зумніше ’було б, як то кажуть, починати знизу і йти помалу вгору, але у мене не вистачало сил. Всю вину я звертав на клясову несправедливість, що відпихає бідніших назад і кращі місця дає багатим, хай би вони були й дурні, як пень. Рука моя раптом налапала щось холодне в кишені. . . Ключ! Ключ від помешкання професора Ферані! ІІесика вони від дали цього разу до собачника, але «люч, по-старій НАШЕ ЖИТТЯ — ЧЕРВЕНЬ, 1963 31
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
