Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
. Ненсі мовчала. її попечені ноги мабуть що не витримають такого довгого походу, але від зневаги до Геррі вона не хотіла цього йому говорити. — Отже, почнемо . . . Почнемо спочатку, — за куривши чергового ,,Честерфілда“, сказав Геррі. — Я був звичайним американським хлопцем, любив бейзбол, човни з вітрилом, білявих дівчат, пиво і жу вальну гуму, не обов’язково в цім порядку. В школі учився добре, був у міру збиточним, нормально скінчив середню школу й пішов до університету. Там я захопився хемією, і вся моя енергія звернулась на цю справу. Все інше, крім білявих дівчат, відійшло на задній плян. Мою старанність помітив професор Ферані. Саме годі від віднайшов таємницю так званої ланцюгової реакції, і його урочисто назвали (дуже сумнівний гонор, правда?!) ,,батьком атомової бом би". Коли ж узяти до уваги, що через кілька місяців після нашого знайомства Ферані називав мене ,,си ном" (мій власний батько помер, коли я був ще під літком), та я ніби доводжуся братом атомовій бомбі. Але жарти набік. Отже, переді мною розстилалася блискуча кар’єра. Дружина професора також любила мене, через неї моя мама дістала добру працю в уні верситетській бібліотеці і перебралась до нас. Ми наймали помешкання в тім самім будинку, що й Фе рані, тільки він, звичайно, жив просторіше й багатше. Але й нам нічого не бракувало. По-сусідськи, ми ходили до Ферані без запро шення. Згодом вони зробили для нас спеціяльний ключ, бо в них був собачка — таке препогане на ви гляд пекінське цуценя, що його вони обоє безтямно любили. То ми му сіли наглядати за песиком, коли Ферані десь були в гостях чи у від’їзді. Тоді я зустрів Мадлен. Це була білява дівчина, та, що робить людину нещасним на все життя. Не те, щоб я у неї не мав успіху — ні, спочатку я мав його аж забагато — але їй усе швидко розподобува- лось, і я не робив вийнятку з цього правила. За кілька місяців, коли вона саме почала мені смакувати, Мад лен раптом охолола до мене і навіть не намагалась цього заховати. Щоб здихатись мене, вона пильно засіла до науки, і то саме до хемії. Професор Ферані почав їй давати завдання, що раніше доручав тільки мені, і мій біль подвоївся. До того ж, мої недруги (а було в мене їх більше ніж треба), побачивши моє слабе місце, не відходили від Мадлен і роз’ятрювали сіллю ревнощів мої рани. Кожна усмішка Мадлен, кожний жарт її з тим чи іншим студентом здавалися мені непомильним доказом зради. До того ж, Мадлен належала до однієї з найбагагших родин нашого мі ста, і хоч вона завжди хвалилася своїми демократич ними поглядами, до аристократичного становища вона пасувала, як гайка до свого нарізу. Я для неї був тільки тимчасовою дешевенькою забавкою. Скоро вона почала показуватися з тим самим молодим аристократом. Чи то вже вона його полю била, чи просто гроші притягують гроші невидимим магнетом, але для мене в неї не було вже ні слова, ні погляду. А через те, що вона почала бувати в про фесора Ферані, вже мені там не було місця. Ми з ма тір’ю переїхали в інше місце, і мої стосунки з про фесором охолодились. А в університеті кипіло життя. Не так на лекціях, як поза лекціями. Кажуть, що кожний консерватист у молоді літа був революціонером . . . Боже, що у нас робилося! Страйки, протести, співання під вікнами ректора ,,Геть самодурів!", вимоги рівности прав для негрів, вимоги дружніх взаємин із комуністичними країнами . . . Маркс, Енгельс, Ленін і Сталін чита лися з захопленням, і більше уваги зверталося на летючі фрази, ніж на дійсну наукову підґрунтовку . . . Мене тягнули якісь жидки на підпільні збори, й од ного вечора я повернувся додому, як член американ ської комуністичної партії. Звичайно, це треба було тримати в секреті. Скінчилася наука. Отримав я диплом, почав шу кати посади. Роботи було досить, але все нецікаве. Були добрі місця, але їх позаймали ті, що мали гроші і зв’язки. Від мене жадали рекомендацій, а я всі свої сили звернув на працю з професором Ферані, не дбаючи про інших науковців. Ферані ж якраз був десь у науковій поїздці і не дав мені своєї адреси. Я не шукав покищо праці, а чекав на повернення професора Ферані. Але він не повернувся. Раптом надійшла теле грама про його наглу смерть. Може це й не була несподівана смерть, бо він уже наближався до восьми десятків, але це був несподіваний удар для мене, що мене, з моїми здібностями, усував на друге місце* бо без рекомендації мене .на добре місце не взяли: б. Я довго ходив по університетськім парку, ду маючи і не знаходячи розв’язки. Звичайно, найро зумніше ’було б, як то кажуть, починати знизу і йти помалу вгору, але у мене не вистачало сил. Всю вину я звертав на клясову несправедливість, що відпихає бідніших назад і кращі місця дає багатим, хай би вони були й дурні, як пень. Рука моя раптом налапала щось холодне в кишені. . . Ключ! Ключ від помешкання професора Ферані! ІІесика вони від дали цього разу до собачника, але «люч, по-старій НАШЕ ЖИТТЯ — ЧЕРВЕНЬ, 1963 31
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
