Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Віра Охримович О ч і кування*0 Надворі світало . . . Ясність весняного ранку поволі пробива лось поміж високі тюремні мури і несміло вкрадалась крізь мале, закратоване вікно до камери. Над дверми жарівка — після цілоніч- ної праці — приплющила своє злюще око, задрімала. У дверях заскреготав ключ, роз починалась одноманітність тю ремного дня. Але цього ранку проймаючий крик Ніни випередив прикрий голос дижурного і підір вав розісланих жінок. Перелякані стовпились біля її ліжка. Вона за кривавлена, непритомними з пере ляку очима гляділа на Лену, що лежала спокійна, тиха, ледве-ледве віддихаючи, а з перерізаних кро воносних судин на руці спливала кров. Жінки почали гістерично кри чати. Дижурний покликав лікаря і конаючу Лєну винесли з камери. Ніна з цього враження (їй 16 літ) дістала нервового потрясення і її рівнож забрали до шпиталя. Ця подія до глибини потрясла цілою камерою. Плач і крик не вгавав, докоряли одна одній що саме їх їдке дошкулювання доповнило гірку чашу переживань Лєни (у неї був дуже важкий перебіг слідства) і штовхнуло її до цього вчинку. І так у важкому, пригно бленому настрою проминуло кіль ка днів. Одного ранку, зараз після про- вірки, пришов начальник тюрми і кілька НКВД-истів. Жінки, затаїв ши віддих, задеревіли в очікуван ні . . . Короткими словами осудив гостро вчинок Лєни і загрозив, що коли ще комусь захочеться щось такого зробити, то до за гального присуду „прибавлять ще кілька років!" — Слідства ваші закінчені, продовжував началь ник — і дозволяється вам раз у місяць писати до рідні. Листи мо жна писати тільки російською й українською мовою. Письмове приладдя дасть вам дижурний. По- нятно? запитав. Його пронизливі й мов сталь холодні очі пересува лись по втомлених обличчях жі нок. Всі мовчали, дивна, глибока тиша запанувала в камері. На чальник, усміхаючись, вийшов і грюкнув дверима. — От, прокляті чубарики, пе рервала гнітючу мовчанку Марися. — Подали мід із гірчицею . . . Дозволяють писати до рідні, але рівночасно натякають про присуд. Не всі вийдемо на волю, не в сі. . . Її великі, полинялі, сині очі на повнились сльозами: вона схви льовано почала ходити по камері. — Мені здається, що на волю вийдуть ті, що мають рідню по цій стороні, промовила задумано Рахиля. —- І мені так здається, вміша лась у розмову Ядвіга. — Ми не вірили в те, що вони будуть про- вірювати наші адреси, розпитувати рідню про нас, а я бачила на влас ні очі зізнання мого чоловіка, його підпис . . . На згадку про переслухання рід ні серце Христи боляче защеміло. Перед очима виринула картина о- станнього допиту. — Ви нас обманули, Христино, говорив слідчий із докором, даю чи їй прочитати зізнання сестри. — Як бачите, ваші зізнання зов сім розбіжні . . . Чому ви це зро били? Його голос лагідний, спо кійний і вперше під час слідства пролунав українською мовою. Здивована Христина розгубле но глянула на підпис сестри і жа дібно вслухувалась у мелодію мо ви слідчого, ледве-ледве розумі ючи зміст. — Вас, Христино, на деякий час затримають у лагері, сказав він поволі отягаючись. Слово ,,лагер“ скреготом урва лось у мозок Христини і прикрим дисонансом стерло враження від мови. — Яка страшна, гірка іронія, по думала Христина — жорстокі слова присуду почула рідною мо вою . . . Щось важке, гнітюче по чало підсуватись до горла, давило його, а уста здригались схвильо вано від гамованого плачу. — А що буде з тими, що прий шли з німецької сторони і не ма ють тут нікого? — запитала пе релякано Буня. — Поїдете в наші трудові „ла- гери“, там вас „перевоспитають“! відповіла Ірина, перекривляючи голос слідчого. — Ми ж не мо жемо пустити людей так самопас — без опіки. Мусимо пізнати кож ну особу, що має стати членом нашої великої, щасливої батьків щини! Понятно? запитала Ірина, розглядаючись грізно по камері. У цих словах було тільки гіркого насміху . . . — їх опіку то ми вже пізнали в вагоні з Перемишля до Києва, обізвалась схвильовано Стефа. — А „перевоспитання“ то ми бачили ь Лєни, яка поверталась зі слід ства посинячена, побита так, що в розпухлі губи важко було кап лю води влити . . . закінчила злю що. —- Цікаво, що з нею сталося, чи живе? думала в голос Реня. Але якось ніхто не мав охоти верта тись до трагічної події й розмо ва урвалась, кожна потонула у важкій задумі. Різні здогади, сум ніви омотували душу, немов паву тиння. Гострим терням вбивався в серце жаль і сум. А втомлені думки даремне старались відгада ти, що буде дальше, за тиждень, за місяць . . . — От вам і письмове приладдя, перебив цю задуму дижурний, у- війшовши тихо до камери. Зчини лась метушня, жінки стовпилися біля стола й здивовано розгляда ли обгортки з книжок і брудні клаптики пакункового паперу. — Як жеж на тому писати? пи тали здивовано. — От так просто, пишіть „за явленій", листи, а вони дійдуть, * Продовжуємо нариси авторки, в яких вона описує шлях через больше- вицьку тюрму на заслання. Гл. Н. Ж. 1959, 1960. НАШЕ ЖИТТЯ — ЛЮТИЙ, 1961 7
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
