Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Віра Охримович О ч і кування*0 Надворі світало . . . Ясність весняного ранку поволі пробива лось поміж високі тюремні мури і несміло вкрадалась крізь мале, закратоване вікно до камери. Над дверми жарівка — після цілоніч- ної праці — приплющила своє злюще око, задрімала. У дверях заскреготав ключ, роз починалась одноманітність тю ремного дня. Але цього ранку проймаючий крик Ніни випередив прикрий голос дижурного і підір вав розісланих жінок. Перелякані стовпились біля її ліжка. Вона за кривавлена, непритомними з пере ляку очима гляділа на Лену, що лежала спокійна, тиха, ледве-ледве віддихаючи, а з перерізаних кро воносних судин на руці спливала кров. Жінки почали гістерично кри чати. Дижурний покликав лікаря і конаючу Лєну винесли з камери. Ніна з цього враження (їй 16 літ) дістала нервового потрясення і її рівнож забрали до шпиталя. Ця подія до глибини потрясла цілою камерою. Плач і крик не вгавав, докоряли одна одній що саме їх їдке дошкулювання доповнило гірку чашу переживань Лєни (у неї був дуже важкий перебіг слідства) і штовхнуло її до цього вчинку. І так у важкому, пригно бленому настрою проминуло кіль ка днів. Одного ранку, зараз після про- вірки, пришов начальник тюрми і кілька НКВД-истів. Жінки, затаїв ши віддих, задеревіли в очікуван ні . . . Короткими словами осудив гостро вчинок Лєни і загрозив, що коли ще комусь захочеться щось такого зробити, то до за гального присуду „прибавлять ще кілька років!" — Слідства ваші закінчені, продовжував началь ник — і дозволяється вам раз у місяць писати до рідні. Листи мо жна писати тільки російською й українською мовою. Письмове приладдя дасть вам дижурний. По- нятно? запитав. Його пронизливі й мов сталь холодні очі пересува лись по втомлених обличчях жі нок. Всі мовчали, дивна, глибока тиша запанувала в камері. На чальник, усміхаючись, вийшов і грюкнув дверима. — От, прокляті чубарики, пе рервала гнітючу мовчанку Марися. — Подали мід із гірчицею . . . Дозволяють писати до рідні, але рівночасно натякають про присуд. Не всі вийдемо на волю, не в сі. . . Її великі, полинялі, сині очі на повнились сльозами: вона схви льовано почала ходити по камері. — Мені здається, що на волю вийдуть ті, що мають рідню по цій стороні, промовила задумано Рахиля. —- І мені так здається, вміша лась у розмову Ядвіга. — Ми не вірили в те, що вони будуть про- вірювати наші адреси, розпитувати рідню про нас, а я бачила на влас ні очі зізнання мого чоловіка, його підпис . . . На згадку про переслухання рід ні серце Христи боляче защеміло. Перед очима виринула картина о- станнього допиту. — Ви нас обманули, Христино, говорив слідчий із докором, даю чи їй прочитати зізнання сестри. — Як бачите, ваші зізнання зов сім розбіжні . . . Чому ви це зро били? Його голос лагідний, спо кійний і вперше під час слідства пролунав українською мовою. Здивована Христина розгубле но глянула на підпис сестри і жа дібно вслухувалась у мелодію мо ви слідчого, ледве-ледве розумі ючи зміст. — Вас, Христино, на деякий час затримають у лагері, сказав він поволі отягаючись. Слово ,,лагер“ скреготом урва лось у мозок Христини і прикрим дисонансом стерло враження від мови. — Яка страшна, гірка іронія, по думала Христина — жорстокі слова присуду почула рідною мо вою . . . Щось важке, гнітюче по чало підсуватись до горла, давило його, а уста здригались схвильо вано від гамованого плачу. — А що буде з тими, що прий шли з німецької сторони і не ма ють тут нікого? — запитала пе релякано Буня. — Поїдете в наші трудові „ла- гери“, там вас „перевоспитають“! відповіла Ірина, перекривляючи голос слідчого. — Ми ж не мо жемо пустити людей так самопас — без опіки. Мусимо пізнати кож ну особу, що має стати членом нашої великої, щасливої батьків щини! Понятно? запитала Ірина, розглядаючись грізно по камері. У цих словах було тільки гіркого насміху . . . — їх опіку то ми вже пізнали в вагоні з Перемишля до Києва, обізвалась схвильовано Стефа. — А „перевоспитання“ то ми бачили ь Лєни, яка поверталась зі слід ства посинячена, побита так, що в розпухлі губи важко було кап лю води влити . . . закінчила злю що. —- Цікаво, що з нею сталося, чи живе? думала в голос Реня. Але якось ніхто не мав охоти верта тись до трагічної події й розмо ва урвалась, кожна потонула у важкій задумі. Різні здогади, сум ніви омотували душу, немов паву тиння. Гострим терням вбивався в серце жаль і сум. А втомлені думки даремне старались відгада ти, що буде дальше, за тиждень, за місяць . . . — От вам і письмове приладдя, перебив цю задуму дижурний, у- війшовши тихо до камери. Зчини лась метушня, жінки стовпилися біля стола й здивовано розгляда ли обгортки з книжок і брудні клаптики пакункового паперу. — Як жеж на тому писати? пи тали здивовано. — От так просто, пишіть „за явленій", листи, а вони дійдуть, * Продовжуємо нариси авторки, в яких вона описує шлях через больше- вицьку тюрму на заслання. Гл. Н. Ж. 1959, 1960. НАШЕ ЖИТТЯ — ЛЮТИЙ, 1961 7
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
