Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
ніщо не може сховатись. — А вони у вас сині... Такі темно-темно си ні, що ніби чорні... Таке небо бу ває на Вкраїні літніми ночами — ніби чорне, а вдивишся, а то така глибока синь... Ганна тихенько засміялась і по хитала головою. Звичайно, вона знала, що в неї сині очі... вона то му так часто шила собі сині сукні, а коли й не сині, так бодай ошато- вані чимсь синім... Такими синіми квітками була обшита її сукня й на тому балі в Мосівці, коли Шев ченко цілий вечір просидів коло неї і все просив бодай одну кві точку з її сукні на пам’ять. Зви чайно, вона відмовляла і жарту вала, але він таки взяв ту квітку. Відірвав від сукні коли вона обер нулась відповісти щось на запитан ня Соні, своєї зовиці... — Я берегтиму її завжди — сказав він після цього, ховаючи квітку в кишеню сурдута. — її торкались ваші руки — і вона для мене священна!... А тепер княжна Варвара хоче стати між нею і Шевченком, хоче витиснути з його пам’яти всі ці хвилини, ці слова, ці обіцянки?! Ні. Сині очі Ганни Іванівни ста ли зовсім чорні від рішучої поста нови. Нехай вони одружуються, нехай собі будуть найкращими друзями, але Шевченко не пови нен забути її, не мусить, не сміє забути... Вона повинна зробити щось, дати йому на пам’ять щось таке, що не дозволяло б йому за бути про неї, що нагадувало б йому про неї кожної днини, кож ної хвилини. Ганна Іванівна побігла до своєї кімнати і швиденько повернула ключ у шкатулці на біжутерію, що стояла в неї на туалеті. Не дбало відкидаючи набік перстені й брошки, перли, медальйони і се режки, вона вхопила вкритий си нім оксамитом футляр. Розкрила і на хвилину спинилась, сама милу ючись ніжною грою смарагду що, вправлений у великий чоловічий перстень, грайливо переливав ніж ними відтінками зеленого кольору. Це була її материзна, її влас ність, перстень, що дістався їй ще від діда, материного батька. Вона думала зберегти його і колись по дарувати своєму синові, але тепер вона відчувала владний наказ сер ця, віддати його Шевченкові, ство рити між ним і собою якийсь не рушимий зв’язок, мати певність, що кожного дня він гляне на цей перстень на своїй руці і згадає її. І ніяка княжна Варвара не зможе знищити цього зв’язку... Вона старанно протерла камінь хусточкою і, поклавши футляр із перстенем у кишеню, вийшла на веранду подивитись, чи не їдуть уже сподівані гості. III. Шевченко старанно змальовував жовтий пісчаний берег, вкритий невеличкими кущами, покрученими і розкуйовдженими від вітру і на магань витягнути хоч трохи воло ги з цієї безнадійно сухої, мерт вої землі. — Це — Дантове пекло, — го ворив він своєму сусідові Верне- рові. — Оце сюди б я посилав на пару років усіх тих панків що витрачають марно свої літа і чужу працю. Тут вони б живо опритом ніли — і вже далі берегли б свої скарби, тремтіли б над кожною росинкою дружби, як ми тремти мо над кожною краплиною води. — Не говори про воду, — по просив Вернер. — Малюй собі пу стелю, дивись на пустелю, відчу вай у серці пустелю — і не го вори про воду. — Добре, — погодився Шев ченко. — Можу не говорити, але як зробити, щоб і не думати про неї? — І оце (Називається море! — зітхнув Вернер. — Я завжди уяв ляв собі море бурхливим і грізним, але не таким безнадійним і до смерти нудним, якимось просто безвихідним... Це — не Аральське море, це Море Розпачу. — Не зовсім, — похитав голо вою Шевченко. — Звичайно жи вемо ми тут, напаковані, як осе ледці в бочівку, і води мало, і їжа погана, але зате я можу взяти пензля в руки і малювати... Так- таки відкрито малювати не тільки що з дозволу, але й з наказу на чальства. За це, брат, варто по терпіти трохи від спраги. — Хоч би вже швидше. Кос- Арал, — зітхнув Вернер. — Там уже мусить чекати на нас пошта,.. У мене ж і жінка, і мати, і сестра... Бодай хто-небудь напише... — І в мене є сестра... духова сестра... Може й мені буде лист... Та й узагалі, хоч би вже стати но гою на тверду землю... Де він, той твій Кос-Арал? І ніби у відповідь на його пи тання, вартовий, що стояв на носу шхуни, раптом закричав: — Земля! Земля! Кос-Арал! — Оце тобі готовий сюжет до картини: російський Колумб від криває російську Америку, — гір ко пожартував Вернер, а Шевчен ко тільки головою похитав. — Відкрив і поставив вартового та неминучу смугасту будку для нього. — А навкруги море і втекти не ма куди... Вони замовкли, вдивляючись у маленький островець, панорама я- кого повільно розгорталась перед ними і де їм треба було зимувати разом з усією експедицією, що досліджувала Аральське море, бе регів якого ніхто точно не знав. Поки розладовували шхуну, Шевченко з Вернером пішли до форту, сподіваючись одержати пошту, яку мала привезти рибаль-. ська ватага. — Хоч би довідатись, що ро биться на світі, — говорив Шев ченко, прискорюючи ходу. — По думати тільки: два місяці на цій клятій шхуні. За цей час Бо-зна що могло статись у світі, а ми й не знаємо. Але їм не судилося нічого дові датись, бо пошта до Кос-Аралу ще не дійшла. Мовчки повернули вони до берега, мовчки забрали свої клунки і пішли до невелич кого дерев’яного бараку, де вони мали тепер жити. Кинувши сяк-так свої речі, Вер нер ліг на ліжко і відвернувся до стінки. Шевченко й собі витягнув ся на своєму і лежав мовчки, на хмуривши брови і вперто дивля чись на одне місце в стелі. Він розумів Вернера, який не одержав листа, хоч мав чималу родину. А він?... Кого він має?... Хіба свою названу сестру, свого янгола-охоронителя, княжну Вар вару, вірного друга, що не поки дав його в засланні, у найгіршому пониженні, у найбільшій нарузі... Коли був у Яготині, часом його дратувала її вимогливість, бажан- (Докінчення на ст. 8) 6 НАШЕ ЖИТТЯ — ЛЮТИЙ, 1961 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
