Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Наше інтерв'ю Та, що зуміла зберегти дари життя Розмова з п-нею Леною Бенцаль-Карп’як „Колись, ще в молодості, ми обоє мріяли про власну хату се ред казочних гір Гуцульщини, що була б влаштована в народному стилі й стала би осередком укра їнської духовости11, — згадує п-ні Лена серед затишку своїх „виши- ваних“ кімнат, чистеньких, привіт ливих; чепурних тим специфічним надихом жіночосте, якого не мож на осягнути нічим іншим окрім те плої дбайливосте. Це риса харак теристична для української актор ки, яка відрізнює її основно від її товаришок серед інших народів. Бо театр для 'більшості з них — це часто засіб утечі від рам, ладу самої суспільносте, як такої. Хаос у цілому їх особистому житті і скрайній індивідуалізм — це чин ники, що нерідко домінують понад замилуванням до мистецтва й та лантом. Українська артистка — з пра вила суспільний тип. Вона душев но здорова, не страждає від нор мальних обставин життя. Вона їх любить. Обдарована більше від Шевченко рвучко зірвався з ліжка, і не говорячи й слова, вий шов з бараку. Навкруги була вже темна осіння ніч, тільки на березі видно було вогні варти та у фор теці десь в одному вікні горіла свічка . . . Спотикаючись серед незнайомої дороги, хапаючись часом руками за землю, зсуваю- чись униз і дряпаючись вгору, про ходив Шевченко добру годину, аж доки відчув, що вже трохи від лягло від серця і що в голові уже давно, непомітно і незалежно від того, куди він ішов і де він сту пав, поволі укладались сумні ряд ки, які проте вливали якусь по легшу і спокій у його серце, так ніби він добре виплакався. Він те пер ішов, не думаючи, куди йде, а сам шепотів — Немає гірше, як в неволі Про волю згадувать... Вже не було осінньої ночі в ди- других, йде на сцену, щоб служи ти суспільності, з якою в неї нема ніякого конфлікту. Здорове ро динне життя — її нормальний зв’язок й вона робить все, щоб зберегти його рівновагу за ненор мальних умов своєї праці. Вона не бунтівник і не кочовник, не тікає від нічого, тільки йде туди — ку ди покликана своїм талантом для сповнення своєї суспільної місії. І як така, заслуговує на спеціяль- ну пошану. —- За яких обставин ви попали до театру? -—- питаюсь. — Було це сповнення мрій чи збіг обста вин ? — Одне й друге. Кожна молода людина мріє про сцену й то зо всім не тому, щоб блиснути, а щоб виповісти себе. Бо поза буденним своїм я, всі ми маємо оте друге, глибше, можна сказати святочне, я, з ширшими проблемами й тон шим сприйманням життя, а сцена це найкраща трибуна для випові- дження його. В моєму випадку це сталося за досить романтичних кій Аральській пустелі. Десь бре- нів спів дівчат на вулиці, десь чу лась музика, чиясь невеличка ру ка жартуючи закривала блакитну квітку на білій сукні, а уста вже шепочуть, пристрасно гукаючи вдалечінь: А ти, мій покою? Моє свято чорнобриве! І досі між ними Тихо пишно походжаєш І тими очима, Аж чорними-голубими І досі чаруєш людські душі? Чи ще й досі Дивуються всує На стан гнучкий? Свято моє! Єдинеє свято!.. Так, шепочучи, він вернувся до їх бараку і, засвітивши свічку, став записувати у захалявну кни жечку цей вірш, ніби писав листа, якого ніколи не можна буде ви слати. обставин. Ще зовсім молоденька почала я грати в аматорськім те атральнім гуртку в Кам’янці По дільськім. В той сам час приїхала в місто група акторів львівського театру й відвідала нас у часі про би. Для нас це була велика честь, але водночас і велике хвилювання, бо такої „публики“ ми не чекали. Ці ж актори незабаром створили свій ансамбль і на мою велику ра дість заанґажували мене. Тодіто я пізнала непересічну сценічну інди відуальність — Миколу Бенцаля, визначного актора й талановитого режисера й скоро стала його дру жиною. Окрім любови, дружби й незвичайно гармонійного родин ного пожиття, воно дало мені не гайне включення в театральний світ. — Хоч було воно ще не так давно, але знаємо, що тоді арти сти, зокрема в наших обставинах, працювали за виїмково тяжких умов. Цікаво почути про те вашу думку? Пані Лена усміхається з легкою іронією: — Звичайно, що незнані були нам астрономічні суми, які побирають деякі сьогоднішні ар тисти, але це не боліло нас, бо в той час не було звичаю оцінювати якість мистецтва числами та ще й кількістю доданих до них нуль. Актор не побивався за популярні стю мас, не намагався бути їх розвагою, засобом пропаганди чи люксусом вибраних. Він вважав себе речником народу й людини і для них творив. В той чи інший час, кожен із нас мав покусу влаш туватися вигідніше на чужій сцені, але кожен волів свою громадську стійку з правом вільного творення для рідної культури. Окрім того: хоч із трудом в’язали ми кінці з кінцями, хоч приходилося працю вати за різних умовин, але ми за знали признання суспільно сти, що є 'суттєве для мистця. Так, що хоч не було в нас сліпучих неонових реклям, але зате був вірний, енту- зіястичний глядач. НАШЕ ЖИТТЯ — ЛЮТИЙ, 1961 9
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
