Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
де треба, сказав самопевно дижур- ний. — От культура! У нас всього много, нема що! не видержала Марися і засміялась глумливо. — Ти краще мовчала б, бурк нув гнівно дижурний і тріснув дверми. І знов проминуло к і лька днів серед гарячих сліз і важких зіт хань. Лист до рідні роз’ятрив при сохлу рану. Ясні спогади минуло го хвилею заливали мозок, пеку чою тугою дерли серце — а ви мріяна хвилина скорої зустрічі являлась на мить світлячком і швидко зникала, гасла в непро глядній мряці невідомого . . . Раз над вечір повернулась Ніна зі шпиталя. Її молоденьке личко стягнулося морщинами, уста скривила болюча риса плачу, а в широко відкритих очах тліла три вога. Лякливо розглянулась по камері і — мовчки сіла біля две рей, мов котеня, впивши очі в за мок. Жінки, збентежені її дивною поведінкою, зиркали вимовно на себе. Дижурний загримав у „вовчок". — Іди на своє місце, тут не мож на сидіти, — звернувся до Ніни погрозливим шепотом. — Я мушу сидіти біля дверей, уриваним голосом виправдувалась Ніна. — Мушу тут ждати! Мені там приобіцяли що як відчинять двері в камері, то я зараз піду до дому, до мами . . . Відчиніть две- рі! Голос Ніни, повен безумного прохання й розпуки загубленої дитини, розбудив ще більший жаль у серцях жінок. Безгомонний плач потряс цілою камерою. — Матінко Божа! Що діється на світі, проковтуючи сльози, шепо тіла Ядвіґа. — По тюрмах діти рвуться до матерей, матері гинуть із журби за своїми дітьми. І коли це все скінчиться, коли? І в такому тривожному дожи данні чогось, що принесе непевне завтра, минали весняні дні тисяча девясот сорокового року. Іст Орендж, у червні 1960. ВСТУПАЙТЕ В ЧЛЕНКИ-ПРИХИЛЬНИЦІ СФУЖО! ДВІ КРАСИ (Докінчений зі ст. 6) ня заволодіти ним, його життям, його творчістю... Йому здавалось, що то в неї звичка владної панян ки з багатого роду, яка не звикла чути відмови... Але тепер її ли сти, її вірність, непохитна відда ність йому витворили між ними з далини новий зв’язок, зв’язок ви соких почувань, чистих поривів і дружби. Яготин... і весь той незабутній сорок третій рік... Скільки муки завдало йому там читання повісті княжни Варвари, не пов і сті, а фак тично сповіді, майже відкритого признання в коханні, коли він від чував, що мусить відштовхнути ці худі руки, простягнуті до нього в останній надії на любов і життя... Але він відштовхнув їх... Він поці лував їх і м’яко відсунув. Не тому, що вона була княжна, а він був ший кріпак... ні, в той рік йому здавалось, що нема перешкоди, я- кої б він не знищив, нема гори, якої він не досягнув би. Маляр ство і поезія — два найвищі ми стецтва по черзі манили його до себе, а Україна, така чарівна після Петербургу, розкривала перед ним свої чари. Шевченко поворухнувся на ліж ку і посунув очима трохи нижче по стелі, туди, де невеличка темна пляма раз виглядала як стіг сіна, а раз як кірґізька юрта. — Шевченко, — почувся тихий голос Вернера з сусіднього ліжка. — Ти щасливий, що ніколи в житті не любив і не мусиш каратись три вогою і сумнівами отут на чужині... — Хто тобі казав, що я не лю бив?... — спитав так само тихо Шевченко. — Ніхто не казав, але й ти ж не згадував... Це — княжна Вар вара? — несміливо спитав Вер- нер. — І ту люблю, — сказав Шев ченко. — Десь в іншому ракурсі... у висотах, чи що. Знаєш, як буває: дивишся на людину просто — не гарна і ніби вилицювата... А повер ни в інший ракурс... трохи в про філь — і Боже! Яка раптом від кривається лінія, який характер... Отак і ми з Варварою... не стоїмо один до одного просто обличчям, а повертаємось у профіль, у най кращому нашому вигляді... і так нам любо. Але довго не можна було б витримати — ні мені, ні їй... Хто зна, що б воно в нас бу ло, коли б мене не заслали... — Так, я це розумію... Але ко хання — це щось інше... Це таке, що тебе забирає усього, і ти вже й не пам’ятаєш, як ти стоїш, і тобі не треба найкращого ракурсу, бо найменший порух і найгірша гри маса тобі мила й дорога... Чи так ти любив?... — Була й така, — раптом ледь усміхнувся Шевченко. — Була й така... Так було й тягне до неї, так би й не відходив... Краса в неї велика була... Така, знаєш, тиха краса, що не силує і не намага ється, а прикує тебе до себе — і не можеш одірватись... І не те, що не можеш, а й не хочеться... — Де ж вона тепер? — ще не сміливіше спитав Вернер. — Ет, — махнув рукою Шев ченко і різко сів на ліжку, немов би прокинувшись від мрій. — Хто зна, де вона... Не була моєю та вже й не буде... То так чогось згадалось... Бо-зна колишнії слу- чаї в душі свої перебираю та зга дую, — тихо промовив Шевченко і замовк, повторюючи в голові ці два рядки й початок третього і ви віряючи, чи це були саме ті слова, яких ВІН ХОТІВ, чи це були вірні думки... Думки були вірні, — і знову тоскно засмоктала під серцем ота чорна нудьга, від якої ніби вря тувався на час, коли вирвався з Орської фортеці у цю експеди цію . . . Та, видно, не надовго . . . Бо ось уже знову втрачає остан ні барви його життя, друзі стають далекими, а може їх уже й нема? Рідня там, у кріпацтві, якби й у- мерла, бо не пишуть і не згаду ють . . . Одна княжна Варвара ще стоїть, як статуя, піднісши кудись угору смолоскип вірности . . . О- так би він намалював її — ма ленька, худа, очі палають і в на пруженій руці все вище й вище підносить смолоскип . . . І тут же, цілком мимо його во лі, ніби з давно не розкриваного альбому з шкіцами, поволі вима лювались перед ним сині аж чор ні очі, рівні шнурочки брів над ними і причаєна в кутиках уст лукава й добра усмішка . . . 8 НАШЕ ЖИТТЯ — ЛЮТИЙ, 1961 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
