Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
де треба, сказав самопевно дижур- ний. — От культура! У нас всього много, нема що! не видержала Марися і засміялась глумливо. — Ти краще мовчала б, бурк нув гнівно дижурний і тріснув дверми. І знов проминуло к і лька днів серед гарячих сліз і важких зіт хань. Лист до рідні роз’ятрив при сохлу рану. Ясні спогади минуло го хвилею заливали мозок, пеку чою тугою дерли серце — а ви мріяна хвилина скорої зустрічі являлась на мить світлячком і швидко зникала, гасла в непро глядній мряці невідомого . . . Раз над вечір повернулась Ніна зі шпиталя. Її молоденьке личко стягнулося морщинами, уста скривила болюча риса плачу, а в широко відкритих очах тліла три вога. Лякливо розглянулась по камері і — мовчки сіла біля две рей, мов котеня, впивши очі в за мок. Жінки, збентежені її дивною поведінкою, зиркали вимовно на себе. Дижурний загримав у „вовчок". — Іди на своє місце, тут не мож на сидіти, — звернувся до Ніни погрозливим шепотом. — Я мушу сидіти біля дверей, уриваним голосом виправдувалась Ніна. — Мушу тут ждати! Мені там приобіцяли що як відчинять двері в камері, то я зараз піду до дому, до мами . . . Відчиніть две- рі! Голос Ніни, повен безумного прохання й розпуки загубленої дитини, розбудив ще більший жаль у серцях жінок. Безгомонний плач потряс цілою камерою. — Матінко Божа! Що діється на світі, проковтуючи сльози, шепо тіла Ядвіґа. — По тюрмах діти рвуться до матерей, матері гинуть із журби за своїми дітьми. І коли це все скінчиться, коли? І в такому тривожному дожи данні чогось, що принесе непевне завтра, минали весняні дні тисяча девясот сорокового року. Іст Орендж, у червні 1960. ВСТУПАЙТЕ В ЧЛЕНКИ-ПРИХИЛЬНИЦІ СФУЖО! ДВІ КРАСИ (Докінчений зі ст. 6) ня заволодіти ним, його життям, його творчістю... Йому здавалось, що то в неї звичка владної панян ки з багатого роду, яка не звикла чути відмови... Але тепер її ли сти, її вірність, непохитна відда ність йому витворили між ними з далини новий зв’язок, зв’язок ви соких почувань, чистих поривів і дружби. Яготин... і весь той незабутній сорок третій рік... Скільки муки завдало йому там читання повісті княжни Варвари, не пов і сті, а фак тично сповіді, майже відкритого признання в коханні, коли він від чував, що мусить відштовхнути ці худі руки, простягнуті до нього в останній надії на любов і життя... Але він відштовхнув їх... Він поці лував їх і м’яко відсунув. Не тому, що вона була княжна, а він був ший кріпак... ні, в той рік йому здавалось, що нема перешкоди, я- кої б він не знищив, нема гори, якої він не досягнув би. Маляр ство і поезія — два найвищі ми стецтва по черзі манили його до себе, а Україна, така чарівна після Петербургу, розкривала перед ним свої чари. Шевченко поворухнувся на ліж ку і посунув очима трохи нижче по стелі, туди, де невеличка темна пляма раз виглядала як стіг сіна, а раз як кірґізька юрта. — Шевченко, — почувся тихий голос Вернера з сусіднього ліжка. — Ти щасливий, що ніколи в житті не любив і не мусиш каратись три вогою і сумнівами отут на чужині... — Хто тобі казав, що я не лю бив?... — спитав так само тихо Шевченко. — Ніхто не казав, але й ти ж не згадував... Це — княжна Вар вара? — несміливо спитав Вер- нер. — І ту люблю, — сказав Шев ченко. — Десь в іншому ракурсі... у висотах, чи що. Знаєш, як буває: дивишся на людину просто — не гарна і ніби вилицювата... А повер ни в інший ракурс... трохи в про філь — і Боже! Яка раптом від кривається лінія, який характер... Отак і ми з Варварою... не стоїмо один до одного просто обличчям, а повертаємось у профіль, у най кращому нашому вигляді... і так нам любо. Але довго не можна було б витримати — ні мені, ні їй... Хто зна, що б воно в нас бу ло, коли б мене не заслали... — Так, я це розумію... Але ко хання — це щось інше... Це таке, що тебе забирає усього, і ти вже й не пам’ятаєш, як ти стоїш, і тобі не треба найкращого ракурсу, бо найменший порух і найгірша гри маса тобі мила й дорога... Чи так ти любив?... — Була й така, — раптом ледь усміхнувся Шевченко. — Була й така... Так було й тягне до неї, так би й не відходив... Краса в неї велика була... Така, знаєш, тиха краса, що не силує і не намага ється, а прикує тебе до себе — і не можеш одірватись... І не те, що не можеш, а й не хочеться... — Де ж вона тепер? — ще не сміливіше спитав Вернер. — Ет, — махнув рукою Шев ченко і різко сів на ліжку, немов би прокинувшись від мрій. — Хто зна, де вона... Не була моєю та вже й не буде... То так чогось згадалось... Бо-зна колишнії слу- чаї в душі свої перебираю та зга дую, — тихо промовив Шевченко і замовк, повторюючи в голові ці два рядки й початок третього і ви віряючи, чи це були саме ті слова, яких ВІН ХОТІВ, чи це були вірні думки... Думки були вірні, — і знову тоскно засмоктала під серцем ота чорна нудьга, від якої ніби вря тувався на час, коли вирвався з Орської фортеці у цю експеди цію . . . Та, видно, не надовго . . . Бо ось уже знову втрачає остан ні барви його життя, друзі стають далекими, а може їх уже й нема? Рідня там, у кріпацтві, якби й у- мерла, бо не пишуть і не згаду ють . . . Одна княжна Варвара ще стоїть, як статуя, піднісши кудись угору смолоскип вірности . . . О- так би він намалював її — ма ленька, худа, очі палають і в на пруженій руці все вище й вище підносить смолоскип . . . І тут же, цілком мимо його во лі, ніби з давно не розкриваного альбому з шкіцами, поволі вима лювались перед ним сині аж чор ні очі, рівні шнурочки брів над ними і причаєна в кутиках уст лукава й добра усмішка . . . 8 НАШЕ ЖИТТЯ — ЛЮТИЙ, 1961 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
