Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Дарія Ярославська Д уж е шкодую, що не належу до тих золотоустих, які вміють від разу виявити словами свої вражен ня і свої почуття. Я не належу до бесідників. Як письменниця потре бую деякої віддалі, щоб зібрати думки і висказати їх. А може належу до тих письмен ниць, що німіють від зворушення від уваги й тепла, виявленими їм несподівано і неочікувано так, як це було на Літературно-М истець кому Вечорі 28 Відділу СУА дня 6. грудня 1959 р. в Нюарку й тому не могла під час спільної переку ски поділитися своїми роздуму ваннями з тими всіми громадянами Нюарку, що прийшли так численно на той вечір, щоб — за словами п-ні Животко — вшанувати нас. Спершу мене налякала програ ма Вечора — Леся Українка і су часні письменниці. Чи не міг вийти якийсь немилий дисонанс у нашу некористь? Але так не сталося. Правдоподібно тому, що велич на ш ої поетки притьмило щось дуже важливе — молоденькі викону вачки ї ї твору, які, до речі каж у чи, викликали на тому Вечорі у мене багато дуиок. Я дивилася на них і лакомо слу хала їх мови. Не мистецького ви конання, а просто мови. Це ж бо покоління, яке не знає України- землі, але знає і росте серед д у хової України, серед людей, які намагаються дати їм любов і д у ховий корм, щ о його вони могли б мати у своїй Батьківщині, якщо справи виглядали б інакше. Не можемо надати бажаного ви гляду Рідній Землі. Не формуємо ї ї державної структури, не буду ємо будинків і навіть не маємо впливу на назви вулиць, але ніхто не може нам заборонити форму вати душі молодого покоління. Бо що воно таке — Батьків щина? Не тільки ниви золоті, Стежки в зб іж ж я х в чорній землі, Горби, гаї, ставки і плай Ц е мій і предків Рідний Край! Щ е щире серце і звичай, Щ е пісні звук і мови чар, Стремлінь високих заповіт — Це предків скарб і мій це світ! Нам жорстоко відібрали цю пер. шу частину, але нам ніхто не може відібрати цІ€Ї другої, бо вона існує в тих ясно- і темнооких дів чатках і хлопцях, яких сотні-тися- чі, і серед рідних плаїв, і там, де може бути тільки „пісні звук і мо ви ч ар “. Здавалося б назверх, що вони загублені і роз’єднані, але насправді це підростаючі носії н о вих ідей, і для тих нив золотих, і для чужих просторів серед яких ростуть, щоб дати свій вклад в історію не тільки України, але й людства. Кожна людина має свій рідний край, а кожна нація бажає по-сво- му влаштувати життя в тому краю, немов добрий господар у своїй хаті. Кожна людина над усе лю бить те, що їй рідне. Але іноді ви ходить якась дивна плутанина і — байдуже з яких причин — люди ■міняють край, міняють стиль влаш тування, смак і свою любов. А ко ли приходить на світ нове поколін ня, виявляється, щ о щось інше їм рідне, що їх любов не спрямована туди, куди йшла їх батьків. Це сумне, але воно існувало та існує не тільки в нас. Минуле, надбання і досвіди н а ших предків і нас самих, це осно ва, це фундамент, це традиція для нових поколінь. Але саме життя — у майбутньому, бо ніхто ніколи не міг завернути його назад. Поко ління, що знає тільки Україну, по коління, що вродилося в Україні, але росло на чужині, і нарешті по коління, що вродилося на чужині, ■це під теперішню хвилину два бе реги однієї річки, які ще не встиг ли перекинути не то моста, але на віть кладки, щоб дійти до спіль ного зрозуміння. Наразі молодь, по цей бік, мучить те, що старші намагаються допомогти їм у бу дові цього моста, еони не мають д ля цього зрозуміння і залюбки відходять туди, де нема ніяких з у силь, де все готове й легке. Наразі може це старше покоління будує ці підвалини застарілою методою, не оглядаючись, не знайомлючись і не бажаючи примінити нових за собів — і будова припізнюється і здається, що береги одної річки розходяться, а плесо просторів, що їх ділить, поширюється. Н ара зі молодь нудить те, чим їх корм лять старші, воно здається пере житим, непотрібним і ніяк не ціка вим і вони навіть друкую ть слова протесту, здивовані, що ніхто цьо го не розуміє. На потіху можна їм сказати, щ о ми також так відчу вали, як були в їх віці, але не від важувалися голосно протестувати й ніяка преса не була би цього по містила. Але, хочеться вірити, що прийде час і в більш зрілому віці ця мо лодь оглянеться за тим знудженим і воно стане його кормом. І прийде час і з того нового покоління огля нуться за тим берегом і лічнуть будувати міст, уже самостійно і ця праця не буде однобічна, бо звід тіля пічнуть ту ж саму роботу. Нові люди, з новими думками, новим зрозумінням. Не думаю, щоб це було спра ведливо скидати всю відповідаль ність на старших за невміння кла сти підвалини під такий міст, так, як не думаю, щоб це було спра ведливо спихати всю провину на молодь, що не забирається до того з захопленням. Не можемо забува ти, що від одних і других відібра но цю основну частину батьків щини, що і одні і другі працюють у чомусь абстрактному, а це не завжди для молоді зрозуміле і ба жане. Старші мають спомин і ба жають перекинути його на молодь. Вона ж хоче-переживань і не має зрозуміння для чужих споминів. Ц е перша загрозлива щілина, а до розширення ї ї немало причиню- ється те, що нашою силою, силою покоління, яке знає Батьківщину,
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
