Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Салатна Рути Ювілейна історія Це почалось зовсім не від юві лею. Пішло з того, що ми мали їхати до віцестолиці нашого дія- спорного космосу — до Филадел- фії — на „Вишивані Вечерниці". Суконка для малої (гарна мені „мала"! третій рік гай-скулу — каже мій чоловік) 'була вже май же вишита, я мала вже замовлену годину в нашому „бюті парлор", а також і моя власна вишивана сукня (щ ез краю) була відсвіже на. Мій повелитель і колишній во лодар моїх мрій (і мрії вже скін чились, а також і володар тут в Америці вже не дуже володіє) дав змінити оливу в авті й витягнув з підвалу свої чорні черевики, а най молодший член родини відчистив їх за обіцянку піти з ним у неділю після вечерниць на якийсь там метч кошівки чи чогось там. По тім ще мій чоловік витягнув зі свого арсеналу свою власну виши ванку і заявив що як вечерниці є вишивані, то він поїде теж виши ваний, бо він завжди боровся за рівні права і до „таксіда" можна надягнути також вишиванку... Але ніхто з нас не поїхав. Таке вийшло, що до нашої закутини Але діти мене заспокоїли: це тільки такий звичай, а на цю кар тку не треба відповідати. А на оті 32 таки довелося відповісти... В тому році мої діти не мали на Різдва ялинки, а на наше Різдво я пішла на роботу, щоб залатати годїравлений святковими картка ми свій бюджет. Зате після того, я почала при глядатись до моїх товаришок по праці і усміхатись до сусідок. Ната приїхав якраз модний співак, зда ється, той мурин, що називається Нат Кінґ-'Конг чи якось подібно, і мала збунтувалась, бо йде ціла школа, і то на добродійні цілі, і він г-же тут ніколи більше не приїде, мамо, а вишивані вечерниці ще нераз будуть і можемо поїхати на вечерниці до Ню Йорку, бо там їх напевне також зроблять, а до Ню Йорку і так нам навіть ближче. Одним словом — недокінчена суконка пішла до „клазету", чорні черевики й вишиванка помандру вали знов у підпілля, наша доня пішла на концерт цього доброчин ного Кінг-Конґа, син пішов на те левізію до сусідів, а ми удвох з чоловіком засіли в купочці самі у хаті, як то нераз уже бувало, коли діти порозбігаються... ...Чоловікові окуляри блистять над газетою, тиша засіла в кімнаті, а я відкрила річник „Нашого Жит тя" Тут, коло нас, живе сусідка — вона має їх всіх, ці річники, оправ- лені у тверді обкладинки, сірі, бла китні, зелені... Вона має в себе багато різного — вона тут уже майже сорок років, усе вона має: і старі календарі „Червоної Ка лани" з-перед ЗО літ і „Україн ського Інваліда" і навіть правдиву „Сурму" з-перед ЗО років, якраз і:, тих часів, коли той, що читає там тепер у куті „Дейлі Нюз", пі шов перший раз до „коцяби" — саме за цю „Сурму“ Читаю і переглядаю ці оправ лені річники „Нашого Життя" — 1952, 1950, 1949 і так аж до 1944 року, до першого числа журналу, що вийшло якраз на 1. січня 1944. 1. січень 1944-го року... Де ж ми тоді ще були? Я була ще у Львові, але вже ,уна вилеті", ця „мала", що її вишивана суконка висить тепер у шафі, мала щойно рочок, щойно починала говорити... Тяжкі були часи, фронт знову на ближався до Львова, невеселе бу ло Різдво... Чи думає про нас хтось у далекому світі, чи памятає хтось про нас... — гадалось у ці дні... Відповідь знаходжу на першій сторінці першого числа „Нашого Життя", що його, у такій віддале ній тоді від нас Филаделфії, почи нали видавати наші сестри-укра- їнки: „...Щирі слова співчуття тим, яких воєнна завірюха вигнала з-під рідних стріх на страждання й безталанну скитальщину по сві ту..." Це ж мала бути наша доля на довгі дальші роки... А таки хтось думав тоді лро нас... Перекидаю сторінки оправлених річників і картина появляється за картиною, сторінки життя, нашого життя в Америці. І знов вертаєть ся мій зір до тієї першої — де так гарно й щиро про нас згадали. На самій горі список перших пожертв на пресовий фонд „На шого Життя". І хто, думаєте, сто їть на першому місці? Читаю й очам своїм не вірю — пан Василь Пуйда! І то нещобудь, а цілих сто долярів зложив на ту ціль! Ні, таки треба сусідки запитати! Вона залюбки оповідає про всі ті початки та ще й „приперчує" все своїми жартами. Напевне знатиме, що саме так „розщедрило" нашо го симпатичного багатія, що ломи мо тих 100 долярів ще й досі зо стався неодруженим... А сусідка дійсно знає. — Як то було, питаєте, з мисте- ром Пуйдою? От, прибув він на наші збори та й чув наші клопоти. Хочете видавати газету? — каже. Не бійтеся, жінки! Тисячу вже даю на вашу газету! А що там писати — також не жура! Я вам пораджу! — Та ми знаємо, що там писа ти, — каже пані Лотоцька. — Бі да тільки, як назвати цю нашу ла стівку... Бо вже тільки тих назв було! — А чому не „Наше Життя"? Та ж хочете про наше життя пи сати?
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
