Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Дарія Ярославська Жінка з моєю долею 4 ) На письмовому столі розгор нено мапу й Олександер слідкує за фронтом. Радіо наставлене на чужі станції, щоб знати правду. Тоді вікна і двері зачинені, у кімнаті темно, тільки на підлозі видніє світляний прямокутник від шибки з назвами станцій. — У давніх часах післаиці приносили вістку десь, кажім, один раз у місяць, — каже Оле ксандер. Божедар бавиться в нього на колінах і що хвилини заповідає гордо: „Я буду воя ком !“ — Потім газети повідом ляли людей про все, що діється в світі щодня. Тепер маємо віст ки що кілька годин і це нам ви дається ще за довго! — Олександре, добре, але як до цього прийде? Ця воля, ду маю... — Коли прийде догідна хви лина, кожен із нас знає, що має робити... — З „нас"?... Кілька хвилин Олександер мовчки дивиться на мене. — Віро, — каже він нарешті. — Я думаю, що прийшла хвили на, коли треба тобі сказати... — Що сказати, Олександре? — Памятаєш, Віро, як ми без свідків присягали собі в старій церкві?... — Очевидно... — Вже тоді я був у підпіллі... -у Ти?! У підпіллі?! — Памятаєш Ксеницьку? — Так, добре памятаю... — Вона також. Я знаю, люди інакше думали... на щастя... Його рука у темноті витяга ється до мене і мяко торкається мого рамени. — Я гордий, Віро, гордий, що ти вірила мені, а не людським наклепам! Як це добре, що темнота ховає мої румянці сорому і дв1’ пекучі краплинки в очах! Ах. ні Олександре, я не була такою іде альною, я вірила, я тільки не хо тіла вірити і вміла мовчати.- Але пощо тобі не казати і каламути ти щастя тієї хвилини?! Голос перших сирен, що несе у собі жах, має і заповіт чогосі радісного. — Що робите, коли загудиті тривога? — питає знайомий. — Напудруюся і йду в рови: — відповідаю. — Певно! Все ж це миліше коли труп гарний! І ми сміємося. Ми не лякаємо ся, бо наші серця повні надій. Якось мимохіть чекається гуд ка сирен, що заповідають набли ження ворожих літаків, їх що раз голоснішого гудіння і навіть бомб. Так чекається дощу в душ ну погоду. Коли вже літаки гу дуть над нашими головами, я пригортаюся до вогкої стінки рова і вперто вірю, що мене мо же спасти моя власна думка „Тільки не вмерти тепер, коли приходить воля!“ Божедар повен захоплення. Він бавиться „у тривогу'4 Він так радіє, коли фабричні гудки сповіщають тривогу. Хапає кор жики і тікає. — Ану, хто швидше! — про понує нам. Настрій у наших ровах, куди збігаються всі наші сусіди, мож на перенести тільки при повно му опануванні власних нервів. При тому чомусь завжди здаєть ся, що кожна бомба впаде саме там. Як тільки гук стрясає пові трям, у ровах вибухає істерич ний плач і писк. „Вже пропало! Слово чести, зараз на нас впа де !“ Коли гудіння літаків відда- люється, розпочинають оповіда ти жахливі новини. „Він ішов, прошу я вас, а придорожні рови були повні трупів... Бомба впа ла на каменицю і поховала всіх людей у пивницях!... Стільки нещастя!... Це все ті українці! Вони такі бунтівники, хто б не панував, будуть незадоволені! Але вже викрито шпигунську сітку, вже нарешті буде спокій з тою бандою! ■— Коли член державного на роду любить свою батьківщину і віддає за неї своє життя, то це герой, — каже несподівано Оле ксандер. — Коли те саме відчу ває і робить член недержавного народу — тоді це бандит. Пер ший має військо, другий — бан ду. Чи це справедливо? Над дощинками, що покладе ні на викопаних у землі ступе нях видно, як у бігу мигають чи їсь ноги. Але це помічаю тільки я. Слова Олександра більш не сподівані, як сама бомба. Тиши- на, що наступає після них, має в собі щось несамовите. — Тут живе Олександер . ? — питають за кілька днів узбро єні люди на порозі нашого дому. Зараз вони дбайливо перегляда ють усі кімнати, після чого ко мандують: „Збиратися і з нами !“ Ввесь час обшуку я стою по руч письмового стола, ніби Ло- това жінка. Не відриваю погля ду від спокійного обличчя Оле ксандра. Слухай — хочу сказати — слухай . , але цілком не мо жу видобути голосу. Ох, чому ж ти не міг вже востаннє стримати себе?! Записую у памяті кожну рису його обличчя, кожну зморшку на чолі і в кутиках о- чей, темноблакитний відтінь на його бороді. Потім записую йо го рух, коли одягає плащ і похи- люється над Божедаром. — Вірунь, не плач! — каже майже весело і в той же сам час гостро: — Розумієш, що без цьо го неможлива воля! — Без розмови! Я стою поруч письмового сто ла і тоді, коли вже нікого нема. ІЦе снується дим із цигарки, що її поклали його пальці на по- пельничці. Мій слух ще ловить щораз більше втихаючі кроки. У мене таке враження, ніби підло га кудись тікає з-під моїх ніг. Я не відчуваю ще болю, тільки якийсь дивний тягар у серці та пустку в думках. Немає в мене ні бунту, ні жалю, хоч у цій хви лині чужі люди справді згасили блиск щастя в моїх очах. Я тіль ки вперто говорю собі: „Це в імя волі... Це в імя волі...“ 2 Перед будинком пошти, де зупинялися автобуси, сидів на Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top