Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
зовсім не знає. Через те немає тут молошної господарки, а хто хоче мати городину, му сить сам ЇЇ засадити. Як тут прохарчовувати дітей без мо лока й овочів? Бразилійські ді ти дуже марні й серед них ве лика смертність. А наші діти — помимо всіх недостач — за гально краще виглядають. Здо рові організми батьків мають своє значення, але передусім старання матері за харч і гігіє ну дитини. Дуже багато праці вимагає сяке-таке удержання чистоти дому. Бразилія — це країна по роху. Цей порох є все і всюди. Авта мусять часто в білий день їхати зі світлом, бо від пороху не видно, де дорога. Цей порох легкий, червоної закраски, вти скається в кожний куток. По стіль треба прати щотижня, о- дяг часом і щодня. Отже жінці треба дуже часто прати, а при малих дітях і щодня. Через ча сте прання білля скорше ни щиться й тому треба його по стійно направляти, а то й шити нове. Це теж жінка-мати мусить робити сама, бо давати латати чи стільки шити неможливо. Хліб печеться теж вдома. Всі ті роботи займають жінці ввесь день, а коли вона заробляє, то й частину ночі. Через те мати невсилі слідку вати ще й за поведінкою дити ни. Діти потрохи виховзуються з її рук і підпадають під вплив вулиці. А велике місто все має свої спокуси. Щоб піти до кіна, купити мороженого деякі діти, навчені „вуличною літерату рою", пускаються на крадіж. Нещодавно сколихнув усіх ви падок, де синка з дуже поряд ної родини приловлено на кра дежі у крамниці. Батьки обоє в праці, а бабуся, старенька, по божна жінка, навіть не припу скала, що її внук зійшов на та ку дорогу. У великих містах (як Сан Павльо) приходить нова труд ність, це справа помешкання. Добрі мешкання дуже дорогі, тому наші імігранти принево лені замешкати у бідних діль ницях, далеко від центру міста, зі спільною кухнею на 2—3 ро дини. Бідні діти мають тоді об межену свободу рухів. Вийти з хати теж не мають куди. До вкруги тільки мури домів та розпечений, камяний хідник. Зелені й городчиків зовсім не має. Парки є тільки в багатих дільницях. У Сан Павльо є став, де їздять купатися. Але на те, щоб дістатись у неділю, треба втратити три години в один бік. Це так утомлює, що мати вже не відважується на те, а взявши дитину за руку, проходжується по закурених, розпечених ву лицях. Щоб зарадити цьому, стара ються наші поселенці закупити площу поза містом і там буду ють собі самі, неділями, хати ни. В той спосіб змагають до „власного кута", якого ми такі спрагнені по довгій мандрівці. Зате у великих містах, як Ку- рітіба, столиця стейту Парана, і прохарчування легше, можна дістати овочі й городину, яку доставляють майже виключно японці. Правда, зате є інші не достачі в тій ділянці. Різні ма- Обабіч пільної дороги ши рокі поля озимини — зеленого жита і буйної пшениці — чер гувались із зораними під ве сняні засіви полем. Наче хтось розстелив великанських розмі рів тканину у чорно-зелені смуги. — Гей та й поля ж! Наче грядки управлені. Буйний по дільський чорнозем! — думала Марія, йдучи дорогою. Сама одна ішла полями. А мурованкою мчали больше- вицькі вантажні авта. Тому й звернула вона з мурованки на пільну дорогу. Почав падати сніг — перший сніг цього ро ку. „Св. Михайло на білому ко ні приїхав" — пригадалось, як мати завжди говорила. А тепер мама важко хвора — лікарі сказали, що виходу їй немає. І вона, Марія, спішить оце до неї. Роздобула ліки, що їх тепер нелегко дістати. У хаті, біля хворої матері, сиділи усі рідні: батько, брат хінації спекулянтів, які грають на підвищення цін, допрова джують до того, що дуже часто бракує то цукру, то муки, то знову мяса. Трапляється, що треба годинами стояти в черзі за цукром, чи іншим харчевим продуктом. Наші жінки, що живуть у Ку- рітібі, розвязали справу дещо відрубно. Чи чоловік заробляє менше чи більше, вони не пра цюють зарібково, щоб могли доглянути дітей та вивести їх у люди. Там є наші церкви, наш Пласт і трапляються часто наші ім прези. Відомий педагог Т. Гри- горчак із Буковини відкрив там курси українознавства для мен шої і більшої дітвори. Це все допомагає нашій матері в її ви ховному завданні. І дає їй на дію, що вона справиться з цим. Бо щоденної праці й заходів вона не боїться. А мучить її не певність за національне й мо ральне виховання дітвори. Петро, сестра Гандзя та брато ва Оленка. Привіталась і сльо зи затремтіли в очах. — Ти сама, Марусю? А твої не приїхали? — Роман від роботи не може вирватись, мамо. Дарка про студилась у школі — вони ж там в неопалених кімнатах учаться. Марія виймала з торбинки пляшечки з ліками та ставляла біля матері. Братова Оленка подавала о- бід. А мати дивилась на дітей і внуків і сльози закрутились їй в очах. — І ви будете з нами обіда ти, бабуню? — питались внуки, Петрова дівчинка і Гандзин хлопчик. — Ні, не буду, діточки — ме ні вже не до обіду. Я рада, що ви посходились усі. — Посходились мамо, та не всі, бо Василя нашого немає, сказала Гандзя. її гарні, бли скучі очі вкрились тугою. їй Марія Остромира Материна сповідь Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
