Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
ждали на тебе під інститутом, а ти надходила з товаришка ми зі школи і побачивши нас, радісно бігла нам назустріч — я була така щаслива, що забу вала тоді про все, про всі свої турботи. — Або в листопаді вісімнад цятого року. Тоді, як у Львові була наша українська влада й наша армія творилась. А ти прийшла зі Львова з наплеч- ником за харчами для себе й товаришок. Я зупиняла тебе, не пускала. Там же тоді у Льво ві з кожного дому польські ку лі летіли. А ти не послухала. Казала, що треба кухні для війська провадити і що ви, дівчата помагаєте при тому. І пішла ти тоді під ті кулі. Це вперше в житті ти не послуха ла мене... Але я горда була на тебе... — А потім Петро і Гандзя підросли — до читальні ходи ли. Приносили книжки, читали і я з ними читала. Петро, як ма лий був, то найбільший пустун був із вас усіх. Пригадую, як сьогодні: одної неділі взяла я його до церкви на вечірню. Чо тири роки було йому. Вечірня ще не почалась, а він стояв бі ля мене. Враз дивлюсь — не має дитини. Аж ось паламар веде його до мене. У захристії, каже, був та дивився, як пан отець одягався. А де тільки яке найвище дерево було, всю ди виліз на самий верх. А я жу рилася, що голову зломить ще заки виросте. — І подумати, що з такого вітрогона таким статочним, по важним господарем став. Одне, що залишилось із того часу — музику дуже любить. Як тільки заложили у читальні оркестру й він пішов туди, то й до остан нього часу не покинув. Хоч як часу не мав, а кожного вечора біжить на пробу. — А Гандзя ж наша! Чи при гадуєш, Марусю, як у новому Народньому Домі йшла перша вистава? „Циганка Аза“, а Ган дзя в ролі Ази. Як же вона грала тоді! Коли сміялась на сцені — вся заля сміялась ра зом із нею. А як плакала, сльо зи наче горох котились їй по обличчі, а ввесь народ із нею плакав. — Така вона неподібна до тебе, Марусю, наша Гандзя. Ти спокійна і тиха. А вона горда — із високо піднесеною голо вою. Думав би хто, що не зна ти, як добре їй. А нагорюва лась вона немало! Не стелило їй життя квітами дороги — ой не стелило... — А Василько наш такий ма лий і ніжний був завжди. Як мав три рочки — на сам Велик день це було — завязав у пла тнику пасочку і дві писанки та й вийшов із хати. — Куди ж це ти, Васильку, йдеш? — пи таємось. — На войну їду, та тові пасочку й писанки везу — відповів. — На чому ж поїдеш? — На лошатку. А Петро поса див його враз із тим вузликом на лошатко. І доїхав він так до воріт, а там зняли ми його та занесли в хату. То ж то плччу було! — Вже й до Гімназії почав був ходити, а все маленький тримався. І враз такий міцний і дужий став. Ще й вісімнад цяти йому не було, коли здав матуру. І ввесь час праця: у чи тальні, в студентському гур тку. І де він стільки часу наби рав на все те! Буджусь раз у ранці, як звичайно, відчиняю двері до кухні, а він малює де корацію на великому полотні, розстеленому на підлозі. Я до рікаю йому, що не спав усю ніч, а він: — Але яка декорація вдалася мені, мамо! Удень на певне не була б така вийшла. І засміявся щасливим, радісним сміхом. Як же він радісно вмів сміятися! Хоча його тепер не має біля мене, то в памяті моїй срібними дзвінками дзвенить отой його радісний сміх. — А як приїжджали ви на літ ні вакації, то завжди помагали у праці! Бачу, як сьогодні: сіно сухе-сухе, розкинене все, а тут хмара надходить. Як же швид ко ви з Романом громадили те сіно! Навіть Дарка твоя щось там сувала малими грабелька ми, що їй дідо спорудив. І вхо пили ми тоді перед дощем усе сухе сіно. А в жнива Роман із Василем снопи возили. А ми з батьком так раділи, що ви не цураєтесь праці... — А й Дарку свою ти так ви ховала. Цього року влітку вона Оленці помагала біля кухні, як женців було багато. А Петро тільки усміхався й говорив ти хо, щоб вона не чула: — Госпо диня буде з нашої Дарки, прав да, мамо? Мати вмовкла. Маруся дума ла, що вона може втомилась довгою розмовою. Та вона ска зала, зітхнувши: — І скажи, Марусю, чи для отих радісних, ясних хвилин не варто було трудитись усе жит тя?. І, згадуючи оті ясні хвили ни мого життя, мені не страшно було б помирати. Як мама мої вмирали, то так якось тихо й погідно відійшли у другий світ. А я, хоч і плакала тоді, а все ж подумала: — Дай же, Господи, і мені колись таку погідну, тиху смерть. А тепер, коли наближу ються мої останні хвилини — чую, що не зможу так тихо і спокійно вснути, як мати. Не зможу, бо бачу, що щось стра шне наближується... —• І ще снився мені минулої ночі хрест. Пригадуєш, як во станнє святкували в нас свято Крут? Василько влаштовував те свято і сам виголосив вступ не слово. А на сцені могила з білим, березовим хрестом ... Ото ж мені приснилося те свя то : Василько говорить, а білий, березовий хрест на могилі тем ніє і стає чорний-чорни'й... І здіймається вгору і більшає... І все зникло кудись — ні Василь ка, ні людей. Тільки великий, чорний хрест зостався... І збу дилась я — але той чорний хрест ще й досі стоїть мені пе ред очима... — Боюсь я, Марусю, ой, бо юсь за вас, дітей моїх. Боюсь, що землю, оту прадідівську на шу землю, заберуть, а ви най митами станете на рідних заго нах. І замість волі, якої ми благали в Господа кожної не ділі в церкві — Господь хрест пошле Україні — важкий, чор ний хрест... І як же тоді я зможу спокійно лежати у своїм гробі? І враз мати замовкла. Вона випрямилась, а на чолі між бро вами появились глибокі черти. її вхопили болі. Марія подала ліки. За деякий час чоло випо- годилось і мати промовила: — Легше стало мені. А на- Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top