Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
немилий. Учора поховала На стю. Тепер голосила надрива ючись нещасна мати. — Та куди ж ти пішла, моя донечко?... — Та передай же привіт сво- му братику?... — Та що ж я скажу твому та тові?... Та що оповім твому дідо ві?... Малих шкода, бо вже ладна Одарка на себе і руки нало жити... — Знов же діда немає, не вер таються... Не знала, де їх шу кати?... Так і не попрощались з Настусею!... Журилась, журилась молоди ця, світу перед собою не бачи ла. Не почула, як комісія — трійка з сільради на поріг, хлі ба шукати прийшла. — Признавайся, ,,контра“, де пшениця схована! — Шукайте... — байдужим, тихим голосом відповіла жінка. Дивилась у вікно і не бачила, як господарювали в опустілій хаті люті напасники. Тяжкими залізними ломами довбали до лівку в хаті, в сінях, лазили на горище, в повітку, ходили в са док. Не найшли. Вернувшись у хату, гидко чвіркнув крізь зуби слину „най старший" і обявив: в— Описуємо натомість хату, від нині вона переходить у свя щенну власність радянської влади... — Щоб до вечора „очисти ла" мешкання і залишила з дітьми дворище... — додали два інші. Ще дужче заголосила Одар ка, обнімаючи перелякані діти. * * * Всіх, кому принесли були по вістки тиждень тому, чекала ж та сама доля. З молитвою, цілу ючи стіни й пороги своїх пра дідівських кутків, залишали пухлі люди свої подвіря. Отож і Одарка вбралась сама, одягла дітей. Била тричі земний поклін до божниці, перехристи- лась. Наділа на плечі торбу й, хитаючись, з дітьми вийшла з хати. У дворі не могла з місця рушитись, немов чоботи до землі прикипіли... Оглянула все кругом... Рап том згадала — щось забула. Лишила діти, а сама знов у ха ту. Під лавою на покуті чорніла купа свіжої землі, виритої сьо годнішньою „трійкою". Одарка нахилилась. Жадібни ми руками схопила жменьку, поцілувала, підняла благальний погляд на Розпяття і... зарясні ли кривавими сльозами її до- краю сплакані очі... Поспішно завязала святу зем лю у ганчірочку і припнула до хрестика на грудях. Як пяна ви йшла з хати, ще раз востаннє кинула поглядом на рідне по двіря і... пішла, оглядаючись, поки виднівся гилястий клен з їхнього городчика. В кінці села, біля кладовища, на шляху до міста, сиділо кіль ка родин, інші прощались з по кійними. Зайшла й Одарка на цвинтар. А там „дух" такий не гарний. Сонечко пригрівало. На великих „братських" могилах, набитих щільно мертвими взи- мі, тепер осідав грунт. Покійни ки лежали на півтори чверти від поверхні, ледве притрушені землею. Від ям тхнуло. Близько годі підійти! З трудом відшукала Одарка Настусин гріб, бо за тиждень ще два 'великі свіжі поруч. Ди виться, аж в одному куті вели кої ями земля розгребана. Вид но сліди собачих пазурів, по дране полотно, в яке був загор нутий покійник і, о жах!... Зчор нілі ступні голих ніг стирчали на верх, два великих пальці на них поскушувані... Сяк-так прикидавши землею ноги бідного покійника, верну лась Одарка до гурту, який 'від почивав на висохлому горбку перед трудною дорогою. :Н * Нарешті рушили. Семен і Ма- ринка.ледве перебирали нога ми. Нещасна мати відстала від усіх. Шлях до міста вів повз їх нє поле. Здалека примітила О- дарка, що на їхній нивці під вербою щось бовваніє. Напру жувала сили, щоб скорше на близитись. Яке ж було її здиву вання, коли, добігши борозною до верби, вона побачила свого свекра. Він сидів, як живий, спер шись на костур обохма кістля вими долонями. Ноги широко розставив, голову ви-пнув напе ред і пильно з докором вдив лявся відкритими застиглими очима на шлях, де рухались на півживі люди, покидаючи свої села, лани, хати — все. Дід Панас наче питався: „Чо го йдете у чорну безвість?" * Протоптаною польовою стеж кою, поруч високого залізни- чого насипу, ледве пересуваю чи безсилі й утомлені ноги, пленталась Одарка з двома* ма лими дітьми. Куди її шлях? Не знала. Туди, куди й люди. Це була черідка виснажених напівживих людських істот. — Жовті, землисто-чорні обличчя. Глибоко запалі, в декого з ви разом божевілля, притухлі очі. Так, це був грізний похід кі стяків, обтягнених восковою шкірою і вбраних у латані й за смальцьовані кожушки, селян ські кохти, свитки... На горі блискавкою проліта ли швидкі пасажирські поїзди. Повільнішим ходом, дзявкаючи колесами об сталеві рейки, без упинно проходили важко нала- довані товарові. Крізь напіввідчинені двері вагонів і на відкритих плятфор- мах бачили подорожні корови, свині, віівці, птицю. На вагонах чіткими літерами написано на прям: „Москва-Ленінград" ...Дивились, тяжко зідхали, уважно рахуючи безконечні замкнені вагони з їхнім же до рогим збіжжям, що старанно відправлялось на далеку й ситу північ. Продовження цього нарису І. Чорнобривець появиться в чер говому числі "Жіночого Світу” п.н. “В обіймах голодного мі ста” Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
