Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
37 НАШЕ ЖИТТЯ • Листопад 2022 Мама занурилась у спогади... — Коли я була маленькою, — почала вона, — то завжди проводила всі канікули у бабусі Софронії. У неї була торбинка з домотканого полотна, куди вона збирала крихти та маленькі шматочки хліба. Кожен раз, коли родина вставала з-за столу, бабуся дбайли - во змітала їх рукою. Я ніколи не задумувалася, для чого вона це робить. Але одного разу вона побачи - ла, що я струсила зі скатертини рештки хліба на під - логу, і сказала: «Не роби так, дитино, не поводяться так з хлібом! Цінуй можливість їсти те, що ти хочеш і коли хочеш. Бо були часи, коли люди в Україні не мали такої змоги». Я відповіла бабуні, що не можу того уявити, і запи - тала, нащо збирати крихти, коли можна в будь-який час відрізати шмат хліба або піти в магазин та купити все, що заманеться. — Це зараз так, — відповіла бабуня. — А були часи, коли на нашій землі панували більшовики. Вони були страшними людьми. З гвинтівками вони приходили у дім та забирали все їстівне, що було у хаті: зерно, картоплю і навіть худобу. Тоді ж родини були великими і мали багато діток. Влада знала, що залишає людей без харчів, але нікого не жаліла. Останні слова бабуся Софронія вимовила, витира - ючи сльози. — Ой, бабуню, не плач! – сіла мама біля своєї бабусі та подала їй хустинку. — А чого ж люди не ховали харчі? — Звісно, намагалися ховати і харчі, і худобу. Але це не завжди допомагало, – зітхнула вона. – Мій Спогади мами На цих словах своїх спогадів моя мама замовкла. Очі її поблискували від сліз, а в голосі не було твер - дості. Уже на початку її розповіді я зрозуміла, за що на мене обурилася мама. Але мала ще одне запи - тання, над яким раніше не замислювалася. — Мамо, а чому ж люди не вирощували більше хліба, або не чинили опір? Чому не можна було ви - гнати цих злодіїв? Чому ніхто не викликав поліцію, – обурено поцікавилася я. — Ой, Карино, то ж саме поліція і виконувала на - кази влади. Люди голодували не через неврожаї та не тому, що лінувалися працювати. Ні! Українці дуже працьовиті, вони обробляли землю, займа - лися господарством. А совіти вчинили Голодомор, аби зламати їхній опір, відбити в них бажання створювати власну державу. Зрозуміла? – мама подивилася на мене так, наче хотіла прочитати мої думки. — Мамусю, вибач мені за канапки. Мені справді дуже соромно за свій вчинок. Не можу уявити, як важко було людям без їжі. А ми зараз ми не цінує - мо те, що маємо, – підійшла я ближче до мами. – А батько вирив за хлівом яму, поскладав туди зерно й картоплю та обклав все сіном, аби воно не зіпсу - валося. Таких схованок він зробив кілька. Але коли прийшли більшовики, то обнишпорили все у дворі. Ходили зі сталевими палками й тикали ними у зем - лю. І все понаходили, крім одного такого «таткового скарбу». Ось він і врятував нас. У селі почалися пер - ші голодні смерті, а ми трималися. Мати варила «пу - сту» юшку: кидала туди трохи гороху, лободи, якесь лушпиння... Їли все, що знаходили. На городі шукали всілякі корінці рослин, обдирали кору з дерев. Я з іншими дітьми потай бігала на колгоспне поле, аби назбирати колосків. За це тоді жорстоко карали. Од - ного разу мій молодший братик захворів та, через голод, ніяк не міг одужати. Мати у розпачі пішла на поле, аби назбирати зерняток. Там її спіймали охо - ронці, а потім засудили до 10 років таборів. Відпра - вили мою матусю у Сибір, а вдома залишилося троє діточок... Бабуся замовкала, бо від таких спогадів у неї пере - хоплювало дихання та було важко говорити. — Страшні то були часи, від голоду паморочилось у голові, в животи крутило від болю, сил не було хо - дити. Важко було татові, кожну крихточку хліба ра - хував і ділив порівну між нами, віддавав нам майже все, аби врятувати нас, — втирала сльози бабуся. — Бабуню, я більше ніколи не викину крихти хліба на підлогу, буду брати твою торбинку і зсипати решт - ки туди, – моя мама міцно обійняла бабусю Софро - нію та поцілувала її. Я переосмислюю події нащо ота торбинка у твоєї бабусі була? Що вона ро - била з цими крихтами? – поклавши голову на плече мами, запитала я. — Вона тримала її про всяк випадок, і казала всім: «Діти, не будьте голодними, там є хліб»! – у мами потекли сльози, вона обійняла мене так міцно, наче довго не бачила. Я зрозуміла, що до цієї розмови з мамою я не розуміла, яким страшним був голод. І тільки розпо - відь мами допомогла мені збагнути, що ми повин - ні завжди пам’ятати про ті жахіття страшної зими 1932—1933 років і не забувати про жертви, заморені совітами штучним голодом лише для того, щоб зни - щити український народ. — Я усвідомила це! Я буду пам’ятати! Я обіцяю! — сказала я собі та мамі. Напевно, якби додому не повернувся тато, ми б з мамою наплакали повні відра сліз... Але клацання замка вхідних дверей повернули мене та маму до вечері. Мама витерла сльози з очей і сказала мені: — Доню, головне — пам’ятай, а ми будемо жити далі!
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
