Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
37 НАШЕ ЖИТТЯ • Листопад 2022 Мама занурилась у спогади... — Коли я була маленькою, — почала вона, — то завжди проводила всі канікули у бабусі Софронії. У неї була торбинка з домотканого полотна, куди вона збирала крихти та маленькі шматочки хліба. Кожен раз, коли родина вставала з-за столу, бабуся дбайли - во змітала їх рукою. Я ніколи не задумувалася, для чого вона це робить. Але одного разу вона побачи - ла, що я струсила зі скатертини рештки хліба на під - логу, і сказала: «Не роби так, дитино, не поводяться так з хлібом! Цінуй можливість їсти те, що ти хочеш і коли хочеш. Бо були часи, коли люди в Україні не мали такої змоги». Я відповіла бабуні, що не можу того уявити, і запи - тала, нащо збирати крихти, коли можна в будь-який час відрізати шмат хліба або піти в магазин та купити все, що заманеться. — Це зараз так, — відповіла бабуня. — А були часи, коли на нашій землі панували більшовики. Вони були страшними людьми. З гвинтівками вони приходили у дім та забирали все їстівне, що було у хаті: зерно, картоплю і навіть худобу. Тоді ж родини були великими і мали багато діток. Влада знала, що залишає людей без харчів, але нікого не жаліла. Останні слова бабуся Софронія вимовила, витира - ючи сльози. — Ой, бабуню, не плач! – сіла мама біля своєї бабусі та подала їй хустинку. — А чого ж люди не ховали харчі? — Звісно, намагалися ховати і харчі, і худобу. Але це не завжди допомагало, – зітхнула вона. – Мій Спогади мами На цих словах своїх спогадів моя мама замовкла. Очі її поблискували від сліз, а в голосі не було твер - дості. Уже на початку її розповіді я зрозуміла, за що на мене обурилася мама. Але мала ще одне запи - тання, над яким раніше не замислювалася. — Мамо, а чому ж люди не вирощували більше хліба, або не чинили опір? Чому не можна було ви - гнати цих злодіїв? Чому ніхто не викликав поліцію, – обурено поцікавилася я. — Ой, Карино, то ж саме поліція і виконувала на - кази влади. Люди голодували не через неврожаї та не тому, що лінувалися працювати. Ні! Українці дуже працьовиті, вони обробляли землю, займа - лися господарством. А совіти вчинили Голодомор, аби зламати їхній опір, відбити в них бажання створювати власну державу. Зрозуміла? – мама подивилася на мене так, наче хотіла прочитати мої думки. — Мамусю, вибач мені за канапки. Мені справді дуже соромно за свій вчинок. Не можу уявити, як важко було людям без їжі. А ми зараз ми не цінує - мо те, що маємо, – підійшла я ближче до мами. – А батько вирив за хлівом яму, поскладав туди зерно й картоплю та обклав все сіном, аби воно не зіпсу - валося. Таких схованок він зробив кілька. Але коли прийшли більшовики, то обнишпорили все у дворі. Ходили зі сталевими палками й тикали ними у зем - лю. І все понаходили, крім одного такого «таткового скарбу». Ось він і врятував нас. У селі почалися пер - ші голодні смерті, а ми трималися. Мати варила «пу - сту» юшку: кидала туди трохи гороху, лободи, якесь лушпиння... Їли все, що знаходили. На городі шукали всілякі корінці рослин, обдирали кору з дерев. Я з іншими дітьми потай бігала на колгоспне поле, аби назбирати колосків. За це тоді жорстоко карали. Од - ного разу мій молодший братик захворів та, через голод, ніяк не міг одужати. Мати у розпачі пішла на поле, аби назбирати зерняток. Там її спіймали охо - ронці, а потім засудили до 10 років таборів. Відпра - вили мою матусю у Сибір, а вдома залишилося троє діточок... Бабуся замовкала, бо від таких спогадів у неї пере - хоплювало дихання та було важко говорити. — Страшні то були часи, від голоду паморочилось у голові, в животи крутило від болю, сил не було хо - дити. Важко було татові, кожну крихточку хліба ра - хував і ділив порівну між нами, віддавав нам майже все, аби врятувати нас, — втирала сльози бабуся. — Бабуню, я більше ніколи не викину крихти хліба на підлогу, буду брати твою торбинку і зсипати решт - ки туди, – моя мама міцно обійняла бабусю Софро - нію та поцілувала її. Я переосмислюю події нащо ота торбинка у твоєї бабусі була? Що вона ро - била з цими крихтами? – поклавши голову на плече мами, запитала я. — Вона тримала її про всяк випадок, і казала всім: «Діти, не будьте голодними, там є хліб»! – у мами потекли сльози, вона обійняла мене так міцно, наче довго не бачила. Я зрозуміла, що до цієї розмови з мамою я не розуміла, яким страшним був голод. І тільки розпо - відь мами допомогла мені збагнути, що ми повин - ні завжди пам’ятати про ті жахіття страшної зими 1932—1933 років і не забувати про жертви, заморені совітами штучним голодом лише для того, щоб зни - щити український народ. — Я усвідомила це! Я буду пам’ятати! Я обіцяю! — сказала я собі та мамі. Напевно, якби додому не повернувся тато, ми б з мамою наплакали повні відра сліз... Але клацання замка вхідних дверей повернули мене та маму до вечері. Мама витерла сльози з очей і сказала мені: — Доню, головне — пам’ятай, а ми будемо жити далі!
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
