Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Projects
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
“НАШЕ ЖИТТЯ”, ЛИПЕНЬ - СЕРПЕНЬ 2020 WWW. UNWLA.ORG 7 «ВІН УКРАЇНУ ЛЮБИВ ТАК, ЯК МО ЖНА ЛЮБИТИ ЛИШЕ БОГА» ( Слово про життєвий подвиг Бориса Антоненка - Давидовича ) Борис Дмитрович Антоненко - Давидович (нар. 5 - го серпня 1899 - го р. в с. Засулля (нині передмістя м. Ромни), пішов із життя 8 - го травня 1984 - го р. в Києві) — знакова постать в іс торії української культури, мови, літератури. Він увійшов до когорти славних імен як письменник, мовознавець - дослідник проблем розвитку й культури у країнської мови, пуб - ліцист, літературний перекладач; член літе - ратурної організації Ланка - МАР. Трагедія дол і Б. Антоненка - Давидовича в тому, що він ста в жертвою сталінського терору — за сфаб ри - кованою справою засуджений до страти. Найвищу міру покарання замінили на 10 років ҐУЛАҐу. Вини не визнав. Довгий час (аж до 1985 - го р.) ім’я цієї великої людини було заб оронене в Україні, викреслене з націо - нальної історії. Лише через роки до нас по - вернувся неоціненний творчий спадок (хоч і не весь) письменника. Сучасники, однодумці, колеґи, земляки по - різному називали Бориса Дмитровича: лица - рем України (Є. Михайлюк), н еповторною особистістю (Т. Ц имбал), лицарем мужності й духовності (І. Бровко), джерелом оптимізму й заохоти (А. Галя - Горбач), святою людиною (Г. П олянкер). Він також залишився у пам’яті як романтик непоправний (Ю. Огуль чан сь - кий), правдивий і вимогливий (Р. Мороз), шля - хетний, мужній, мудрий українець (Є. Про - нюк), людина, що життям своїм світила (А. Пашко)... Ось таким є духовно - моральний портрет А нтоненка - Давидовича. Спогадують, що Борис Дмитрович завжди був підтягнутий, чепурний, привітний, з сумною лагі дною усмішкою, що ховала печать пережитих страждань. У поводженні – м’який, делікатний, с правжній інтеліґент, взірець по - рядности, чесности, принц иповости. У по - глядах – непримиренний, запальний. У пи - таннях, які йому боліли — непохитний. Де й бралися у нь ого тонка іронія, сарказм. Ніколи не ховався, не відмов чувався. На допитах тримався гордо, незалежно, не гнувся. Це викликало повагу навіть у жорс токих слідчих. Як і шістдесятники — незалежний, небоязкий. А. Дімаров спогадував, що коли у 1960 - му р. йому, р едакторові, дали вичитати оповідання Б. Д. Антоненк а - Давидовича, він був по - д обро - Борис Дмитрович Антоненко - Давидович. му приголомшений: «Такого витонченого, такого виваженого до останньої титли письма я ще не зустрічав. Ці оповідання писав не про сто майстер красного слова, а Вчитель, у якого вчи - тись і вчитись...». І, не виправивши жодного слова, підписав рукопис. З 1935 - го р. ім’я Б. Д. Антоненка - Дави - довича було викреслене із літературного жит - тя. І лише 1957 - го р. повернувся письменник до Києва – «з невбитою любов’ю до слова, з не вимороженим, рідкі сним талантом митця слова. Можна тільки дивуватися його непо - борній силі волі та любові до всього пре - красного – до рідної мови свого народу, його пісні, думи, неймовірно важкої історії. Нероз - хлюпане, не виморо жене глибоке почуття зно - ву переходило у вивірені серцем думки, до - даючи багатства в нашу скарбницю — націо - наль ну культуру», — писав про письменника Олекса Ющенко. За свідченнями Є. Михайлюка, «рідна мова була для Б ориса Дмитровича святинею: він до - с к онало знав її, любив і незмінно протягом життя, відстоював права, багатство й чистоту українського слова – і власною тво рчістю, і просвітницькою роботою, і полемікою. Б. Ан - тоненко - Давидович кохався у рідній мові, кожне слово сприймав образно, об’ємно, зн ав його вагу і смак, тішився з щедрого мовного багатства». Він говорив: «Де, в які й мові є такі розкішні родовища синонім ів, як у нашій. Завія, завірюха, метелиця, заметіль, віхола...» Мова Бориса Дмитровича у спілкуванні з людь - ми була «соковитою» та переси паною прислі - в’ями, приказками, цитатами. За спогадами поета з Роменщини Йосипа Дудка, Борис Дмитрович не любив лексичні покручі у мові, «був непримиренним до будь - яких мовних
Page load link
Go to Top